Регистрация  Забыли пароль?

Катцвінкель: туди й назад.

Sleepwalker ° 10.05.2011 в 19:11

Батько моєї дружини, Микола Васильович Кривошей, мав 14 років, коли потрапив під вивезення на примусові роботи до Німеччини. Це сталося восени 1941 року, невдовзі після того, як німецькі частини окупували Дніпропетровщину разом з його рідним селом Лозоваткою.

На примусових роботах у руднику він перебував три роки і сім місяців. Після того як наприкінці війни американці передали його та багатьох інших українських остарбайтерів совітам, він - правдами й неправдами - зумів повернутися.

Ми про це, можливо, ніколи й не знали б, якби у 1990-х роках німецький уряд не почав виплачувати колишнім остарбайтерам компенсації. Я пишу "ми про це ніколи не знали б" тому, що Микола Васильович за звичкою уникав розповідей про той час. Радянська система завжди ставилася до колишніх остарбайтерів з підозрами, свого часу прирівнявши їх до "зрадників батьківщини", щойно після її розпаду вони заговорили про свої поневіряння значно вільніше.

Та навіть і в, так званій, незалежній державі, вже після 1991-го, ніхто з ними особливо не рахувався. Пам'ятаю, тесть розповідав, як мусив збирати всілякі довідки і чого це йому коштувало. "А может вы туда добровольно сбежали, к немцам?" - визвірялося на нього якесь товстопике чиновницьке мурло. "Знав би, що ви такі понароджуєтеся - втік би від вас добровільно", - сказав на це Микола Васильович.

Він помер у лютому 2004 року. За кілька років перед тим він розжився німецькою грошовою компенсацією, що становила 5 тис. дойчмарок. Але тут я хочу розповісти про інше.

Коли 2005 року ми з дружиною приїхали на цілий рік до Берліну, то відразу ж вирішили, що за першої нагоди відвідаємо місця, в яких наш батько провів роки війни. Це потрібно було не йому, неживому, а нам. З офіційних листів, висланих до нього з Німеччини під час процедури з компенсацією, випливали дві назви: Катцвінкель і Зіґен.

Недовгий пошук за допомогою поштового індексу та інтернету дав цілком однозначний результат: Райнлянд-Пфальц, найпівнічніший географічний виступ. У листопаді 2005 року ми за люб'язної підтримки нашого друга, німецького поета Ганса Тіля, його ж, Ганса, автомобілем вирушили до Катцвінкеля.

Підготовлені місцевим краєзнавцем джерела свідчать про те, що промислове видобування залізної руди в Катцвінкелі налічує кілька сотень років (починаючи з ХVI ст.) і остаточно вичерпало себе у 1963 році. З того часу рудник закрито. Але ж мусять бути сліди, нітрохи не сумнівалися ми. І ми їх знайшли.

Але спершу було паркування нашої машини у майже безлюдному, трохи наче вимерлому селі. І насторожене вдивляння в наш бік місцевого мешканця, чоловіка вже досить похилого віку. Ганс вирішив іти напролом і заговорив до нього перший: "Вони приїхали з України. Її батько підлітком працював десь тут під час війни. Ви щось про таке знаєте?".

Старий похитав головою і дещо невпопад відповів: "З України? Тут у нас тепер вистачає поляків. Вони живуть отам". Він невизначено показав кудись рукою. "Ні, нас не цікавлять місцеві поляки, - продовжував Ганс, - нас цікавлять остарбайтери часів війни". Старий назустріч не йшов. "Тут не було остарбайтерів, - сухо сказав він. - Тільки військовополонені. Англійці, французи".

Ганс махнув рукою і спересердя пішов геть. Ми намагалися ще про щось дізнатись, але старий виразно не був налаштований на діалог. Слідом за Гансом ми піднялися на пагорб. Поруч із сільським цвинтарем було зведено монумент загиблим у руднику гірникам. Інша меморіальна таблиця згадувала про англійських і французьких полонених Другої світової війни. Нікого іншого згадано не було. Забуто - і квит.

З-поза цвинтарної огорожі вийшла літня жінка і попрямувала попри нас. Ми почали розпитувати її. "Так, були, - сказала вона. - Зі Сходу також були. Мешкали в бараках, он там". Але нічого більше розповідати не стала і пішла від нас. "Вони воліють говорити про військовополонених, - сказав Ганс. - І зрозуміло чому. Військовополонені, та ще й західні - це ж красиво. Ніяких злочинів, ніякого нацизму. Просто війна. А на війні як на війні".

Ми пригадали, як Микола Васильович Кривошей іноді кричав уві сні. Підліток, фактично дитина, закинута на дно шахти і приречена з дня на день тяжко відпрацьовувати власне животіння. Нашому синові було тієї миті вже 19, але в мені серце зупинялося від думки, що його колись могла би спіткати така біда. А Миколі Васильовичу й 18-ти ще не було.

"Найгіршим з наглядачів, - розповідав він, - був один товстун. Він завжди приносив із собою велику скибку хліба з мармеладом і поїдав її на наших очах. Дуже сильно на нас кричав, верещав просто-таки. І ми його найбільше боялися".

Чому мені зненацька пригадалася саме ця оповідь?

Коли ми опинилися внизу і підійшли до Гансового автомобіля, знову з'явився той старий. Він закликав нас до себе в дім і запропонував купити краєзнавчу брошуру про Катцвінкель, якої був автором. Оце так! Виявляється, це й був той самий місцевий краєзнавець, завдяки якому ми попередньо вже дещо дізналися з Інтернету.

"Так, остарбайтери, - сказав він. - Були, так. Тепер я пригадую". Він був тоді дитиною і не може пам'ятати надто багато. Але от зараз, після зустрічі з нами, він трохи понапружував пам'ять і таки дещо згадав: "Мій батько мав звільнення від фронту, тому що працював гірником на тому ж нашому руднику. Звичайно, всіх тих остарбайтерів годували погано і мало, так що вони ледь волочили ноги, робота ж тяжка.

Іноді батько посилав мене, малого, до котрогось із них зі скибкою хліба з мармеладом. Тільки дивись не засипся, казав мені батько, роби все обережно і непомітно, бо якщо тебе на цьому впіймають, то йти мені за кару на фронт і точно на Східний".

Яка зворушлива історія, думалося мені не без жовчі. І знову хліб, і знову з мармеладом. Ми купили у старого брошуру і вислухали ще якісь історичні дані про рудні промисли та перші згадки Катцвінкеля в офіційних документах.

Коли ми виїжджали з села, западав перший присмерк. Наприкінці листопада темніє досить рано. У такі години багато-багато років тому Микола Васильович Кривошей перебував десь тут, але дуже глибоко під землею, він навантажував тачки породою і тяжко уривчасто дихав. Я знаю це дихання, я його чув.

 Джерело (с) Українська Правда

{ 1 Комментариев }

Андрухович + Кarbido: Аперитив - тур. виступ в Києві.

Sleepwalker ° 18.04.2011 в 18:27

отак хочеш собі написати лише про відвідування концерту, а виходить так, що більше привертають увагу деталі. Оленка вже написала про виступ Андруховича і Карбідо. написала досить докладно. я спробую додати своїх "5 копійок" із світлинами. тепер я знаю, що забувати квитки двома - це хороша прикмета. завдяки цьому вдалося познайомитись із іншою видатною особистістю - Олександром Ярмолою з Гайдамаків. все таки варто було спочатку зігнати його з дружиною з наших місць, щоб потім таки звільнити місце для його дружини і просидіти з ним на підлозі пліч-о-пліч. Ярмола простий вуйко із скромним мобільним (будь-який київський студент гребував би таким користуватись). доречі, з підлоги Андрухович і Карбідо слухаються краще. крім того, можна час від часу вставати і підходити під саму сцену, робити фотки. власне, концерт закінчився дружнім обніманням і спільною фоткою з Ярмолою

але це була не єдина "зірка" на виступі Патріарха української літератури. під час концерту помітив за кілька місць від нас Тимошенчиху. після "влада себі як влада - суцільні бандити" вона втішено плескала, наче сама ніколи при владі не була))

після виступу "намалювався" і Сергій Жадан

напевно кількох зірок ми таки пропустили. але це не важливо. важливо те, що в Україні все таки є культурні авторитети на кшталт Андруховича, на виступ якого приходять інші митці. де-кілька фоток пана Юрія під час виступу:

... і після виступу:

ну, і треба віддати належне хлопцям з польсько-швейцарського гурту "Карбідо" - їх музика чудово доповнює Андруховичевські вірші!

цих фоток не було, якби не допомога weeper'a - за що йому окрема дяка. подібні вечори не забуваються! тим більше, що ефект був підсилений післяконцертною зустріччю з гостем Києва - Амфітозом і купи найфайніших блоґґерів. час сплив швидко, але весело.) сьогодні продовження - Андрухович в УНІАН. якщо пощастить, пізніше буде ще один пост з фотками.

{ 4 Комментариев }

Влада невдовзі спалюватиме українські книжки (с)

MarLena 08.02.2011 в 22:54

Відомий письменник Юрій Андрухович вважає, що чинна влада походить з регіону "з найнижчим рівнем демократичної традиції та й загалом політичної культури".
Читать дальше...

{ 18 Комментариев }

Сьомга

serzh84odarenko 25.12.2010 в 20:16

Придбав книгу Софії Андрухович "Сьомга". Сама авторка презентує її як психологічний стриптиз. Дійсно - нюшного там безліч. Але у той же час Софія зізнається, що жодної події, описаної у книзі, в її житті не було. Текст занадто деталізований. Звісно, дрібниці мають сенс, але коли вони умісні. А ще на сторінках майжу 70 авторських малюнків. Так само деталізованих, як і текст. Промовисто це доводить сама обкладинка.

Вирок - варто прочитати у підлітковому віці. Бажано, якщо ви не корінні кияни.

Епіграф до книги можна обрати із самого тексту:

"..В пупці вона матиме акуратний золотий пірсинг із діамантом, а в піхві - вагінальні кульки з нефриту або срібла для тренування м'язів матки, щоби мати змогу доводити до оргазму свого мужчину..."

(С) "Сьомга" Софія Андрухович

Сенсу не багато, але вичерпно дає змогу зрозуміти настрій твору

{ 7 Комментариев }

Рекреаційне

MarLena 24.11.2010 в 02:18

...і дві пачки винятково смачних сигарет "галуаз"(с)

Читать дальше...

 

Музыка: вода з крану монотонно капає Настроение:штибу творчий

{ 71 Комментариев }

Мрія про наступну книгу.

Sleepwalker ° 21.09.2010 в 02:05

Юрій Андрухович мріє написати роман, головним героєм котрого був би мешканець Львова, начальник поліції Леопольд фон Захер-Мазох-старший. Про це розповів 18 вересня, під час презентації книги «Моя остання територія» сам письменник.

«Я мрію про те, щоб написати роман, начебто історичний, але для того, щоб він вийшов історичний є брак матеріалу, тож доведеться вигадувати і він буде тільки здаватися історичний. В центрі буде мешканець Львова, але ХІХ століття, при чому начальник львівської поліції. А начальником львівської поліції в середині ХІХ століття був Леопольд фон Захер-Мазох Старший – батько відомого письменника Захер-Мазоха. Мені здається, що це надзвичайно захоплива фантазія на тему: хто ж був начальником львівської поліції у ХІХ столітті», - розповів Юрій Андрухович.

{ 9 Комментариев }

Андрухович припинив співпрацю з видавництвом, у якому видають Табачника

Sleepwalker ° 20.09.2010 в 21:48

«Я позавчора розмовляв з директором одного з видавництв і він сказав мені, що книжки Табачника чудово продаються і є однією з найуспішніших позицій в його видавництві. При чому, тут, на Заході, значно краще (продаються, - ред.), ніж там, на Сході. Тобто на Заході Табачника люблять більше, ніж на Сході. Видавець чує нюхом, що народ буде купувати книжки цього автора і видає його, а мені це може не подобатись і я в цього видавця більше не видаюсь, бо звик до прискіпливого відбору», - зазначив Юрій Андрухович сьогодні, 18 вересня, під час презентації книги «Моя остання територія» в межах 17 Форуму видавців у Львові.

«Наприклад, німецьке видавництво у якому виходять мої книжки, складно сказати, що це видавництво витримує якусь ідеологічну лінію чи партійну, але жоден момент непорядності серед авторів там не може бути. Якщо такий з’являється, то інші автори влаштовують демарш. Тому, що там є філософія не отримання грошового прибутку за книжки, а творення певного середовища, хай не однодумців, але людей, які себе взаємодоповнюють і які несуть один перед одним відповідальність за те, що вони роблять. Оцей приклад мене свого часу вразив і я подумав, чому б це не почати прищеплювати в нас, чому все виправдовувати тільки тим, що от, видавець, молодчина, досяг комерційного успіху і йому, власне кажучи, начхати що він видав під обкладинкою, а головне – комерційний успіх», - зазначив Юрій Андрухович.

джерело - www.zaxid.net

Коротка біографія

Sleepwalker ° 20.09.2010 в 20:22

           Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті в Москві (1985) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991-1996). Віце-президент АУП (1997-1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігора Антонича.

 

 

{ 10 Комментариев }