Let's talk about movie

Это не запись, это рассказ -- мой первый опыт украинской прозы. Но от русского языка отказаться полностью я так и не смог. ))) Всё время чесалась рука ставить смайлики после предложений. Спасибо Оресту за исправление моих языковых огрехов.

Це було десь три роки тому. Я вішалась на подругу, вмовляла піти у «Боммеръ». Це можна було зрозуміти – я була на другому курсі і намагалась витримувати імідж проcунуто-розвинутої у мистецтві дівчини, але не відвідавши цей кінотеатр годі й було думати про таке. Як можна дискутувати про кіно, коли на фразу «От вчора в бомері якраз і був приклад такого…», ти навіть не можеш розповісти, де той «Боммеръ» знаходиться.
Аліна дала мені номер хлопця, в якого були квитки, але не було, з ким піти. Стандартна ситуація. Я навіть спеціально вдягнулася для такого вечора. Мене переслідувала фобія, що на мій шарфик хтось наступить в маршруці, доки я сама на нього не наступила.
Хлопця звали Андрієм, він був майже під два метри зросту, і викликав якісь незвичні асоціації: «сум» та «тепло». Ми зустрілися під  кінотеатром за три хвилини до початку сеансу, тож на розмови зовсім не було часу. А в самому залі які можуть бути розмови?
Вже після фільму ми, нарешті, змогли поговорити. Тут навіть і бесіда не була такою банальною, як буває в парку на лавці: «Ой, дівчата,а де ви вчитеся? А на якому курсі? Ну і як вам навчання?». Ми ж тільки-но подивилися кіно й могли розмовляти саме про мистецтво.
Ми йшли по темним вулицям старого Харкова і навіть не поспішали на метро. Андрій спитав:
– Ну и как тебе кино?
Я повела плечима і промовчала.
– Первый раз в «Боммере»?
– Взагалі, так, – зізналась я. – Помітно?
– Ну, ты не знала, куда идти, когда мы встретились в фойе.
– Так, вперше. Не було нагоди. Давно натякала Аліні, але вона ж постійно зайнята.
– Да, я знаю. Я сам тут редко бываю. Предпочитаю фильмы смотреть дома. Там и выбор побольше, и смысла нет смотреть авторское кино на большом экране. Боевик – это да…
– Але ж кіно було створене саме для того, щоб його дивилися на великому екрані.
– Но мир же не стоит на месте. Зачем отказываться от прогресса?
– Я теж дивлюся фільми з компа, але ж тут зовсім інші враження. Атмосфера інша.
– Ты преувеличиваешь.
– Ефект присутності.
– Фигня. Систему пять в одном уже изобрели.
– В тебе є така система?
– Нет, – посміхнувся Андрій. – Зачем таким фильмам объёмный звук? Им нужен плед, горячий чай, знакомый шелест листвы за окном.
Настала моя черга посміхатися.
– К тому же просмотренный фильм можно обсудить сразу же, на кухне, за чашкой кофе.
– Ти запрошуєш мене до себе на каву?
– Ну, в общем нет. Но если ты хочешь…
– Я розгляну твою пропозицію, якщо кіно буде того варте.
– А какое кино тебе нравится?
– Щось особливе, для мозку.
– Например?
– Фон Трієр, Годар…
– Ты хочешь смотреть Фон Триера, укрывшись пледом, с чашкой чая?
– Чом би й ні? Так можна дивитися будь-яке кіно.
– Я не люблю такие фильмы.
– Але ж сьогодні ти дивився французький короткий метр.
– Это технический интерес.
– Технічний? Ти режисер? Чи, може, монтажер?
– Нет. Просто интересны новые формы. Ходить за содержанием на короткометражки бессмысленно.
– Хіба ж сьогодні було кіно без сенсу? – здивувалась я.
– Ну, это такой смысл… Преходящий. Забава.
– Ні фіга собі! Де ж він тоді є, той смисл? У Джекі Чана?
– В русском кино, в Голливуде.
– В Голівуді є бабки, а смисл там з’являється тільки, коли залишиться місце після продюсерських вимог. Дуже рідко.
– Ожидаемое отношение к Голливуду.
– А чого ти ще хотів? Один-два пристойних фільма на рік – і для того, щоб їх знайти, доведеться передивится купу лайна.
– Но ведь они того стоят.
– Та невже?
– Вот в них и есть настоящий, сильный смысл.
– Зачекай. Спочатку поясни, що ти маєш на увазі під смислом. Бо це якось так, розпливчасто.
– Ну, смысл – это когда… Тут даже шире, чем просто кинематограф. Здесь можно рассматривать все виды искусства, кроме, пожалуй, изобразительных… Когда поднимается важная социальная проблема, которая волнует многих.
– Соціальна проблематика?
– Именно.
– Я зрозуміла. То ж без соціальної проблеми мистецтво безглузде?
– В общем, да.
– Добре. Скажи, «Кримінальне чтиво» – гарне кіно?
– Великолепное.
– Ну і де ж там соціальна проблематика?
Оце його розсмішило.
– Ну, она есть…
– Ну звісно! Зараз ти знайдеш у танці Траволти і Турман натяк на голодуючих дітей Африки. Це фігня. Моїй школьній вчительці будеш розповідати про соціальну проблематику.
– Моей тоже.
– Зараз новий час, нове мистецтво. Лише на соціальному далеко не виїдеш, потрібна якраз нова форма і нова ціль для досліджень. Людина не може розібратися, що з нею відбувається, а ти кажеш, що вона повинна розбиратися з тим, що відбувається у суспільстві.
– Но ведь общественные проблемы сильнее бьют.
– Не завжди. Особисте – дуже важлива річ. На ньому весь світ тримається, на особистому відношенні.
– Всё на свете начинается с личного отношения. Не помню, из какого фильма фраза.
– Може й з фільму, я не пам’ятаю.
– Ну, а что такое «личное отношение»?
– Це світоуявлення. Світ саме такий, яким ми його бачимо. Принаймні, для нас. І вміння дивитись на речі під особливим кутом – це і є дар митця. Дивитись так, як ніхто не зміг.
– Но это разъединяет людей. Ведь мир один, законы в нём одни. Пока каждый ищет, с какой точки на плоскости ему лучше смотреть на вещи, жизнь проходит мимо. Люди рождаются и умирают. Люди живут посреди дерьма, и пытаются убедить друг друга, что смысл в том, чтобы смотреть на дерьмо с другого ракурса. Оно не исчезнет от этого.
– Ти дуже песимістично дивишся на світ. Хіба він не дивовижний, не прекрасний?
Він не відповів. Ми йшли мовчки повз закриті крамниці на Сумський, придивляючись до тротуару під ногами, і тиша, яка настала миттєво посеред жвавої розмови, на якусь дуже коротку мить злякала мене. Я відчула погляд Андрія на собі і подивилася на нього. Він відповів посмішкою і наша вербальна ворожнеча припинилася мовчазною угодою про мир у всьому світі. А він був тієї ночі справді дивовижним.
– Я и сам ничего не понимаю, – раптом сказав Андрій. – Это какой-то странный восточный парадокс. Мир глуп и ужасен. Он убивает и топчет самое хрупкое и самое важное. Иногда кричишь и не слышишь сам себя – настолько глубока бездна вокруг тебя. Но в тоже время он восхитителен и прекрасен. Когда смотришь вокруг, когда просто поднимаешь голову и смотришь на мир, он поражает своей красотой и гармонией. Он прекрасен и ужасен в одну маленькую секунду времени, в одной точке – одновременно. И если можно что-то любить и ненавидеть одновременно,  так только весь мир.
– Ось бачиш. Це і є – різні погляди на одні й ті ж речі.
– Но мир один. И реальность одна.
– Реальності немає. Є лише твоя уява про реальність.
– Реальность есть. Ты же реальна.
– Я можу бути різна. Та, якою ти бачиш мене, і та, якою я бачу себе – різні.
– Умирающий ребёнок – это реальность?
Я ледь не сказала дурницю.
– Так.
– Одна?
– Так.
– Разве здесь может быть другой взгляд на вещи?
– Може. Історія довела. Може.
Ми зупинилися.
– Ось моя маршрутка.
– Ждёт тебя?
– Так, напевно. Зачекався, бідолага.
– Ну, иди.
– Добре, – я всміхнулася і закинула довгий шарф за плечі. – В тебе є мій номер. Дзвони, як знайдеш гарне кіно.
– Хорошо. Пока, – він простягнув руку.
Я зняла рукавичку і потисла її. Вона була напрочуд тепла. Дуже тепла.
– Бувай здоровий.
Я забрала руку, сховала її в кишеню і побігла до «Газелі». Андрій звернув наліво і пішов до площі. Мабуть, з надією на відкрите метро.
Маршрутка поїхала і його безпорадна шевелюра зникла у темряві. Я притулилася скронею до вікна і дивилась на монотонну масу сірої стіни, яка простягнулась через все місто,вздовж всієї вулиці. Я не знаю, що це було, але він чимось зачепив мене за якусь артерію в грудях, закинув сім’я роздумів в мою душу. І світ перестав здаватися мені таким простим і визначеним. Я, нарешті, зрозуміла те, що сама йому тільки-но казала, але в що сама не до кінця вірила. Бо не хотіла. З’явилися можливості, втілення яких би я хотіла менше за все, але які залишалися можливими, то ж – реальними.
Він не подзвонив. Потім від Аліни я дізналася, що він отримав диплом у ХАІ і поїхав до себе в Кіровоград. Я ніколи більше його не бачила.