Регистрация  Забыли пароль?

 


«Година папуги»: вб’ють чи не вб’ють – ось питання...


«Година папуги»: вб’ють чи не вб’ють – ось питання...

20 листопада 2013 року 9:00

Майже непомітно з’явилася на українському книжковому ринку книга історика Олександра Зінченка «Година папуги». Це перша і єдина українська книга про розстріл радянською владою тисяч польських офіцерів та інтелігенції весною 1940-го біля Катині, неподалік Смоленська, та в інших місцях.

Коли чуєш слова історична книжка, то перше, що спадає на гадку, - нудний науковий трактат. Але це не про книжку Зінченка. Сторінка за сторінкою перед читачем розгортається життя поляків у міжвоєнній Польщі, любов, надії і страхи тих людей, війна проти нацистської Німеччини і СРСР, полон, дорога до місця страти… Написана книга легко, читається на одному подиху. Аж не віриться, що сюжет – чиїсь справжні долі, а не вигадка. Для книги автор про­йшовся слідами своїх героїв по польських, українських, російських і британських архівах, зустрічався з родичами жертв... Чудово передана атмосфера часу, логіка дій радянської влади – розстріляли, бо не змогли радянізувати польських офіцерів...

Проте це книга радше не про жертв, а тих, хто дивом вижив. У довоєнній Польщі на площах міст і містечок була така забава: папуга витягував охочим випадково картки із «пророцтвами» долі. Такий собі гороскоп. Так само випадково падав вибір на тих, кого забирали з табору для військовополонених, і вели... на розстріл. Не мав значення офіцерський чин, рівень лояльності до радянської влади… «Годиною папуги» назвали в’язні табору цей випадковий вибір тих, кого забирали в нікуди, звідки не повертаються.

70 років по тому знову настала «година папуги» – у квітні 2010-го літак з польським президентом і майже сотнею інших представників польської еліти розбився в Катині. Випадковість долі – низка непомітних закономірностей. Якщо ви постійно перебігаєте дорогу на червоне світло, то вірогідність, що вас зіб’є авто, більша, ніж коли переходите на зелене. Якщо диспетчери дають неточні координати, а пілоти садять літак у тумані, коли не можна садити, то це – червоне світло. Але все одно було якесь дивне відчуття фатуму.

Так Катинь стала подвійним меморіалом для поляків. Українцям від сусідів можна лише повчитися, як пам’ятати своїх жертв тоталітарних репресій. Важко уявити собі зараз пам’ятники Леніну на площах Кракова і Катовіц – для поляка це виглядало б так само дико, як пам’ятник ґвалтівникові його дитини. Важко уявити Харків і Донецьк, землі, які найбільше постраждали від Голодомору та радянських репресій, з пам’ятниками Петлюрі та Тютюннику замість Леніна. Може, не варто на 23-му році незалежності європейській країні жити з шизофренічним ставленням до тоталітарного минулого? А то дійсність виходить такою самою, як коктейль постулатів Леніна із рухом до ЄС...

http://www.wz.lviv.ua/blogs/tymoc/124677


haplyk | Открыть | Комментариев 2

Журнал "Горголя" шукає авторів!


Журнал "Горголя" - некомерційний проект ентузіастів видавничої справи. Редакція журналу запрошує охочих авторів до співпраці, хоча й не гарантує матеріальних винагород.

Після створення першого випуску журналу ми не вгамувалися, а шукали натхнення для створення другого номеру! Наша редакція шукає охочих співпрацювати!

 

паблік Вконтакті: http://vk.com/gorgolya

посилання на журнал:

http://issuu.com/julia.veshta/docs/_____


Горчинська Олександра | Открыть

Умберто Еко та Жан-Клод Кар'єр застерігають: не сподівайтеся позбутися книг!


Карьер, Жан-КлодЭко, Умберто Не надейтесь избавиться от книг! / Интервью Ж.-Ф. де Тоннака / Пер. с фр. и примеч. О. Акимовой. - Спб.: Симпозиум, 2010. - 336 с.

В епоху цифрових технологій, безпровідного Інтернету та технічної революції з’являється велика кількість альтернатив стандартній, паперовій книзі. Рідери, «кишенькові книги», електронні видання та віртуальні бібліотеки, читання з екранів мобільних телефонів… Все це – доступне та, нібито, зручніше. Чи витіснять усі ці новомодні цяцьки книгу? Умберто Еко та Жан-Клод Кар'єр упевнено кажуть: «Ні!»

«Не сподівайтеся позбутися книг!» - таку назву має видання, авторами якого є два всесвітньовідомих письменники. Книга побудована у формі діалогу, де автори дискутують на тему минулого, майбутнього книги та її сьогодення.

«Книга – як ложка, молоток,  колесо, або ножиці. Після того, як це винайшли, нічого краще вже не вигадаєш», - такою є основна думка, яку розвивають письменники. Розкривається відмінність аудіальної та візуальної культур, тенденції сьогодення порівнюються із минулим. Автори приходять до висновку, що книга у результаті еволюції досягла свого ідеального, стандартного стану, в якому знаходиться зараз, і краще вже не придумаєш. Не важливо, із чого робитимуться сторінки, йдеться у виданні, книга все одно лишатиметься тим найвищим вінцем людського творіння, який важко переплюнути.

Письменники розповідають про свої приватні колекції, про бібліотеки, розказують, які раритетні видання їм доводилося тримати у своїх руках і які вони хотіли би мати у себе. Книга постає як предмет фетишу, поклоніння, те, над чим варто трястися, що варто поважати, любити та сприймати, як належне. Це – невід’ємна частина нашого життя. Деякі моменти розкривають по-справжньому фанатичне ставлення письменників до своєї діяльності та до власне до самої книги. Вони із трепетом ставляться до будь-якої книги: розумної і серйозної та простої, легковажної, раритетної й дорогої та найдешевшої, дитячої та дорослої, великої та маленької, товстої та тонкої.

Одразу треба попередити, що це видання – із серії книг, які обов’язково мають стати часткою вашої домашньої бібліотеки та які ви перечитуватимете неодноразово. Рекомендується для прочитання всім, хто любить книгу, і хто не любить, але хоче полюбити, хто захоплюється паперовими виданнями, і хто обрав для себе електронний відповідник, словом – усім, хто хоча би раз у своєму житті тримав у руках книгу.


Горчинська Олександра | Открыть

Розшукуються КИНОмани. Вечір Цоя 50 років


Квартира FM у Луцьку вже втретє буде відзначати день народження Віктора Цоя.

Попередні два роки ми співали його пісні, їздили по місту в музичному тролейбусі, ”который идет на восток”, дивилися тематичні фільми та згадували.

Цього року йому виповнюється 50.

Ми будемо раді бачити музикантів, котрі виросли на піснях КІНО та всіх шанувальників творчості Цоя.

Деталі на МузПросторі.


muzprostir | Открыть | Комментариев 2

15 найбільших дурниць, які вчинили музиканти


15 великих дурниць, які вчинили музиканти, за останні 40 років. Читаємо, посміхаємося і розмірковуємо. Хіт-парад кожен може скласти для себе, а ми подаємо у хронологічному порядку:

«Beach Boys» під час запису надягають шоломи, 1966

Вокаліст «Beach Boys» Брайан Уїлсон, працюючи над альбомом «Pet Sounds», експериментував над своїм мозком за допомогою конопель «СНІДу» і кислоти, музичивши при цьому на піаніно, що стояло у величезній пісочниці. Щоб досягти певних вібрацій для пісні «Пожежа», він наказав усім людям, що знаходяться в студії, включаючи музикантів, надіти захисні шоломи. Крім того, він розвів в студії багаття, пояснюючи це так: «Я хочу, щоб хлопці відчули дим». Повіривши, що його музика викликає вогонь, він пізніше намагався підпалити і плівки.

Род Стюарт труїться спермою, 1970

Історія така. Род Стюарт втратив свідомість на сцені Madison Square Garden. Його відвезли до лікарні і, побоюючись передозування, прочистили шлунок. В результаті з шлунка викачали сперму. «Ця історія стала відома в усьому світі, – розповідав Стюарт в інтерв’ю Rolling Stone в 1991 році. – Було над чим посміятися, мене це особливо не зачепило. Що ж це було? Компанія грьобаних морячків? Або футболістів? Що за херня?! Ісус Христос!» Коротше кажучи, Стюарт стверджує, що це неправда.

Оззі Осборн відкушує голови птахам і кажанам, 1981-1982

У 1981 році на зустрічі в офісі звукозаписуючої компанії Оззі відкусив голову голубу. Кількома місяцями пізніше, на концерті в штаті Айова, шанувальник жбурнув на сцену мертвого кажана. Оззі з хрускотом і задоволенням відгриз йому голову. Кажуть, що таким чином можна заразитися сказом. Мертва плоть припала йому до смаку: «Я гарантую, що коли я помру, газетні заголовки на наступний день скажуть, що помер Оззі Осборн, людина, яка відкушував голови кажанам».

Більше читайте на МузПросторі.


muzprostir | Открыть | Комментариев 2

Спогади, навіяні солодким вітром травня...


Якщо немає жодного бажання мовчати, але немає жодного сенсу щось говорити, то що краще вибрати?

Знаєш, можна легко зачепити, але все-таки сподіваєшся, що цього не станеться. Саме цього разу залишишся байдужим… Приємніше згадувати позитивні моменти – той самий вітер, зелень, травень – бракує хіба її волосся, запаху табакового диму і смаку вина на губах… 

Мине знову трошки часу і все повернеться навкруги своя – круговерть життя, рутина і речі навколо.

Але залишається запитання – чи була хоч якась нагода пережити знову ту саму насолоду – адже десь у глибині у кожного з нас залишилася та сама істота? 

Може з"явилися нові риси, досвід, але загалом ми ті самі… Чи ні, таки вже зовсім інші?

Немає сенсу повертатися в криву любові й чуттєвості – пустоти й болю, в  коротку історію з вічним циклом повторення… бо ціна за насолоду може й була виправдана, але досвід, на жаль, не дасть шансу вдруге пройти тими самими стежками – і ті самі солодкі спогади стають сиренами серед морських скель, де завше пропадають на дні мореплавці…


haplyk | Открыть | Комментариев 2

Шо эта у вас с темами дизайна????


Немедленно и справить шибки и добавить кучу новых тем!


mikola | Открыть | Комментариев 2

Настроение : читабельний    

Книга проти екранізації!!


Соціальна реклама за користь читання!!


Сіліян | Открыть | Комментариев 14

«Живий буккросинг»



Горчинська Олександра | Открыть | Комментариев 5

«Золота рибка» Василь Шкляр


20 квітня у Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка відбулася зустріч із відомим письменником Василем Шкляром і літературним критиком та видавцем Михайлом Слабошпицьким. Кожен присутній мав можливість поставити запитання гостям та дізнатися подробиці про скандальний роман «Чорний ворон», який сам автор відзначив як «книгу свого життя», та Шевченківську премію, про специфіку роботи видавництва «Ярославів Вал» та багато іншого.

Михайло Слабошпицький – український письменник, літературний критик, один із засновників міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика та головний редактор видавництва «Ярославів Вал», у своїй промові наголосив на головній проблемі сучасної української видавничої справи. На його думку, одне з того, чого не вміють робити правильно українські видавці – правильна промоція книги. Необхідно багато працювати над цим, плідно та якісно, переймати традиції та напрацювання інших країн, аби не відставати. Адже це – не менш цікаво, ніж народжувати текст. Пан Михайло також відмітив те, що «Чорний ворон» Василя Шкляра  - «золота рибка», яку спіймало видавництво «Ярославів Вал». Слабошпицький додав, що сьогодні автори пропонують такі рукописи, які майже нічим не відрізняються один від одного, у яких немає родзинки. А таке не хочеться видавати. Роман Шкляра ж – виняток. Пан Михайло також відмітив, що жанр роману універсальний, там повинно бути все. І у романі Шкляра кожен має вичитати все своє, адже, згідно парадоксу, людина може прочитати у творі те, що вона вже знає.

Сам пан Василь розказав про те, що за романом збирається знімати фільм, але режисера, з яким співпрацюватиме, ще не обрав. Серед претендентів на таку співпрацю письменник назвав Василя Чигинського, Єжи Гофмана, Мела Гібсона, та інших. «Нещодавно мене покликав Віктор Ющенко, і сказав, що дуже хоче допомогти, - розповів Шкляр.  – Він сказав, що давайте я зараз беру літак, і замовляємо вечерю. З ким ви хочете спершу повечеряти: з Мелом Гібсоном чи з Гофманом? Я сказав, мені ліпше було б з обома разом, але в мене немає навіть англійського тексту, щоб летіти до Гібсона. Тоді він покликав Катерину і сказав «Переклади все, що в нього є, англійською мовою!»».

Василь Миколайович розказав про те, яким є насправді Чорний ворон згідно легенд, які він почув на Шполянщині: «Чорний ворон – це був справді велетень, він не поміщався на возі: голова звисала з одного боку, ноги – з іншого». Ходили легенди, що Чорного ворона бачили пізніше, у 60-х роках, на місцевому цвинтарі. Натомість, сьогодні у Мельниках та Кресельцях нові легенди не творяться, але зберігаються старі. Одною з таких є легенда про Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, який загинув через свого коня.

Нагадаємо, що письменник, який відмовився від Шевченківської премії за свій роман, все ж отримав її 17 квітня у Холодному Яру на Черкащині. Проте ця премія була народною. За словами Шкляра, сьогодні зростає паломництво до Холодного Яру. Цього року зібралося безліч людей із різних регіонів України для того, аби вшанувати пам’ять Василя Чучупаки та його осавула Юрія Горліса-Горського, автора документального роману «Холодний Яр». «Коли вони казали, що проїхали сюди, прочитавши «Чорний ворон», це була для мене найвища похвала», - зізнався пан Василь.

На запитання, про те, які чутки ходили про пана Василя після його відмови від премії, сам автор відповів, що чув про себе різне: «Сказали, що я домовився з Адміністрацією Президента, що заплатили мені величезні гроші. Уявляєте, написати книжку, щоб сам Президент відкуповувався від тебе?». Шкляр пожартував, що насправді роман написала Ганна Герман, яка є письменницею і раніше видавала прозові книжки. «Я кажу теж, що я воював тоді у Холодному Яру і рукопис знайшов у одного вбитого холодноярця»,  - сказав Василь Миколайович.

Василь Шкляр відзначив, що написав книгу свого життя. Йшов до неї довго, і нарешті здійснив задумане. Коли студенти поцікавилися, чи не означає фраза «книга свого життя» те, що письменник перестане творити, Шкляр відповів, що у нього ще є творчі задуми і писати він продовжуватиме. Наступним романом, над яким автор уже працює, буде «Маруся» про відому отаманку Марусю, яку Шкляр називає українською Жанною Д’арк. «Справжня наша Маруся-отаманша – це була юна дівчина, 16-річна гімназистка Саша Соколовська. В неї було три брати, видатні отамани. – розказав Шкляр. -  Коли всі брати загинули, їхню отаманську шаблю підхопила ця дівчинка». Письменник розповів, що спілкувався із племінницею Марусі, Лізою, яка ще й досі жива. Вона розказала, що всі у їх роду по жіночій лінії були ворожками, а тому, певне, і Маруся – не виключення. Кажуть, що вона не померла. На це вказує хоча б наявність в Україні трьох могил Марусі у різних місцях.  Ходять чутки про можливу її міграцію до Канади із повною конспірацією та зміною імені. Говорили й про те, що КГБ колись нібито знайшло криївку Марусі, але факти не підтвердили. «Очевидно, дали підписку про нерозголошення», - додав пан Василь.

На завершення зустрічі гості роздавали автографи усім охочим та пропонували охочим придбати роман «Чорний ворон» та наголосили на тому, що ця книга – унікальна та універсальна, і кожен знайде тут відповіді на свої запитання.


Горчинська Олександра | Открыть | Комментариев 5

«Книга за 24 години»


12 травня у рамках Другого фестивалю молодих видавців і редакторів відбудеться інноваційний для України флешмоб-проект «Книга за 24 години»! Літклуб «МАРУСЯ» запрошує молодих видавців, редакторів, журналістів і всіх зацікавлених у приміщення Інституту журналістики КНУ ім. Шевченка, щоб за 24 години створити повноцінну якісну книгу.

Під час події учасники опиняються в «лабораторних» умовах справжньої редакції: моделюється робота редакції за чіткими правилами і часовими рамками. Акція проходить за наступним планом: 

- brainstorming всіх учасників;
- визначення цільової аудиторії видавничого продукту, концепції, тематики, формату тощо;
- розподіл обов’язків і завдань;
- виконання певного виду роботу;
- презентація книги.
В результаті організатори викладуть книгу в Інтернеті у форматі pdf, яка буде доступна для скачування.

Для участі в проекті потрібно зареєструватись тут: http://bit.ly/i4lHBE

Чому потрібно взяти участь у події?
Для того, щоб:
- навчитися працювати у редакції в умовах жорстких дедлайнів;
- знайти однодумців і нових знайомих із сфери книговидання й літератури;
- закріпити і вдосконалити знання і досвід з редакційно-видавничої справи.
- весело і цікаво провести час.
Організатор:
літературний клуб «МАРУСЯ»

Інформаційні партнери: Читомо, Друг читача, Буквоїд, ЛітАкцент, АртВертеп, Трансліт, Сумно, Українська літературна газета
Дата: 12 травня 2011 р.
Місце: Інститут журналістики КНУ ім. Шевченка
Контактна особа: Дмитро Стретович (тел.: 068-803-24-97, e-mail: dmytro.stretovich@gmail.com)


Горчинська Олександра | Открыть

Розпочалось формування «Штурмових загонів Ґутенберґа» на FYPE 2011


Культурно-видавничий проект «Читомо»,
Кафедра видавничої справи та редагування Інституту журналістики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

представляють

Другий фестиваль молодих видавців і редакторів

FYPE #2

Штурмові загони Ґутенберґа!

.

.

Прес-анонс

Збір штурмових загонів відбудеться 12-13 травня 2011 року. Місце дислокації — Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Мета заходу: сформувати боєздатний загін молодих видавців, редакторів, письменників, дизайнерів, ілюстраторів, каліграфів для штурму інформаційного простору та активізації видавничої справи України спільними тактично продуманими силами.

Підготовка бійців розпочнеться з інтерактивної лекції «Продажна критика» за участюКостянтина Родика, Михайла Бриниха, Тараса Федюка та Іллі Стронґовського. Учасники Фестивалю ознайомляться із правилами, законами ведення бойових дій та статутом вірності справі. Наступним етапом гартування стане майстер-клас Юрія Пероганича та Андрія Бондаренка, де буде розглянуто питання розвитку україномовної Вікіпедії.

Для поціновувачів ефективної зброї, вдалого оригінального оформлення книги, будуть презентовані роботи відомих книжкових дизайнерів Андрія Лесіва і Романи Романишин (творча майстерня «Аґрафка»).

Літературний клуб «Маруся» проведе «Живий буккросинг», де кожен, хто має улюблену книжку і здатен її представити, зобов’язаний проявити свої ораторські, можливо, навіть командирські вміння.

Відкриття заходу обійдеться без салютів та залпових пострілів, однак розважати штурмові загони буде кому. Для цього запрошені такі музичні гурти, як «Вперше чую», «Назад шляху немає», та інші, з якими ще ведуться активні переговори.

Дмитро Стус викличе на герць представників порталу «EX.UA». Перемовини точитимуться навколо «Бібліотеки ХХІ століття», що приведе до представлення стратегії створення української електронної бібліотеки. До розстрілу зацікавленими запитаннями готується Олег Шпільман, генеральний директор Книжкового клубу«Клуб сімейного дозвілля».

Відібрані молоді бійці покажуть свої проекти на презентації видавничих ідей у форматі печа-куча. Окрім того, спеціальним заходом стане «Прийом на роботу». Відомі видавництва готові поповнили власні редути учасниками Фестивалю, зокрема студентами. Резюме + співбесіда = працевлаштування. Варто поборотись!

Із настановами виступлять Олексій Чекаль (розпорядження про каліграфію у видавничій справі) й Микола Ковальчук (наказ про модульні сітки).

Бізнесову частину бере під командування Олексій Колісник, який проведе тренінг для акул / дельфінів бізнесу (кільксть місць обмежена!).

Другий фестиваль молодих видавців не обійдеться без феєричної «Ночі в бібліотеці», де проходитимуть літературні читання та кінопокази, а ще там буде багато-багато письменників, музики та книжок. Не забудьте прихопити спальники!

Бойову готовність підігріватимуть постійні заходи: виставка артбуків, фоторобіт, видавничих помилок, «каліграфічних» плакатів, зйомки фестивального фільму, видання артбуку за 2 дні (журнал «Коза») та книжка за 24 години (Літклуб «Маруся»). Всі охочі зможуть отримати спецформу видавця, розмальовану молодими художниками і каліграфами та багато інших приємностей..

Довідка

Фестиваль молодих видавців і редакторів — це культурно-видавничий захід, спрямований на покращення комунікації між молодими гравцями книжкового ринку України.

Перший фестиваль молодих видавців і редакторів відбувся 15-16 квітня 2010 року, об’єднавши інтерактивні лекції, майстер-класи, виставки, презентації студентських робіт. Гостями фестивалю були Іван Малкович, Олег РоманенкоІлля СтронґовськийПавло ГудімовДмитро РастворцевАртур БілозьоровАнтон СанченкоМикола Ковальчук.

Керівник прес-служби: Юрко Нечипоренко
З приводу акредитації звертайтесь за тел.: +3 8 098 998 44 94 
або пишіть на e-mailneyurko@gmail.com

http://www.chytomo.com/rozdil/novyny/rozpochalos-formuvannya-shturmovykh-zahoniv-gutenberha-na-fype-2011.html?utm_source=feedburner&utm_medium=feed&utm_campaign=Feed%3A+chytomo%2Frss+%28%D0%A7%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%BE%29&utm_content=FaceBook


Горчинська Олександра | Открыть

Гроші задля книжок, а не книжки задля грошей


16 березня Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка відвідав відомий поет та видавець, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Іван Малкович. На зустрічі пан Іван поділився зі студентами професійними таємницями та залюбки відповів на всі запитання. А говорили про різне, зокрема, про таке.

Про видавничу справу:

«Я ображаюсь, коли мене називають бізнесменом. Якби я був бізнесменом, то видавав би книжки російською мовою. Вважаю, що має бути так: гроші заради книжок, а не книжки заради грошей», - ділиться Малкович. Видавець розказав і про те, яку кропітку роботу проводить щоразу: всі коректури вносить у тексти власноруч, самостійно підбирає авторів та художників, працює із ними, слідкує за процесом створення чергового шедевру. «Успіх у тому, що ти в кожній часточці цієї книги. Ти працюєш не заради грошей, а заради насолоди». Зізнався пан Іван і у тому, що часто сняться сни про те, що книга вийде не такою, як очікувалося і не виправдає сподівань: надрукують погано, або ще щось: «Страшно, бо перед тим вкладаєш у видання всю свою душу».

Про переклад «Гаррі Поттера»:

«Всі видавці у світі мають однакові можливості, коли виходить книга-оригінал англійською мовою», - каже Іван Антонович. Потім додає, що не всі цими можливостями вчасно користуються. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» випередило із перекладом першої книги про хлопчика-чаклуна Росію, Німеччину та Францію на декілька днів, саме ці країни Малкович назвав першими конкурентами на той момент. Цікаво те, що Віктор Морозов, який перекладав «Поттера», як виявилося, має свій забобон: почати переклад у той самий день, як тільки оригінал побачив світ.

Про Ліну Костенко:

«Люди звикли цитувати Пушкіна, або Шевченка… Але їм хочеться цитувати щось сучасне українською мовою. Тому всі обрали Ліну Костенко як свою Королеву. Це як Папа Римський свого роду».

Про «Записки українського самасшедшего»:

«Цей роман – пазл, який можна переставляти будь-як», - каже Малкович. Наразі планується випустити черговий, сьомий наклад, і загалом кількість примірників становитиме 80 тис. «За світовими мірками, 100 тисяч за рік – це бестселер, а ми плануємо випустити 100 тисяч примірників за 2-3 місяці».

Пан Іван також зазначає, що пірати, які особливо активізувалися під час зимових свят, випустили близько 20 тис. примірників.

Про дитинство та сьогодення:

«Я пишу вірші з восьми років. Зараз я потроху «викрадаю» у мами та  сестри власні збірочки, які колись робив власноруч. Нещодавно знайшов книжечку, датовану 1971 роком. Вона зроблена із зошита у лінійку, і там зібрані моя казочка, віршики, а ще ноти, бо я тоді займався музикою».

Також прозвучало запитання про те, як Малкович ставиться до того, що його вірш «З янголом на плечі» вивчають у школах. «Сьогодні мої вірші вчать у школах діти, 8-й клас. Якщо чесно, я про це дізнався випадково, мене ніхто не питав, - каже пан Іван. – Мій син, коли вони вивчали мою ж біографію, писав мені смс-ки з уроку. В кінці біографії є запитання про письменника, так от він мені писав ці запитання, і – найцікавіше – я не зміг на них сам відповісти!». Іван Антонович також щиро посміявся з того, який портрет намалювали у підручниках до його біографії – зовсім не схожий на самого автора.


Горчинська Олександра | Открыть | Комментариев 2

Брати Капранови:«Свою кар’єру ми починали з того, що у сьомому класі видали «Сімейний альманах»»


 

6 грудня у Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка відбулася зустріч із відомими видавцями та письменниками братами Капрановими.

На зустрічі з майбутніми видавцями та редакторами брати Віталій та Дмитро Капранови поділилися секретами видавничого бізнесу та розказали, які книжки є хорошими, а які – ні, які – правильними, а які не правильними, і підказали, яким чином читати під партою на уроці – зручно.

«Свою кар’єру ми починали з того, що у сьомому класі видали «Сімейний альманах», де зібрали свої твори та твори, написані нашою бабусею», - поділилися брати.

Протягом зустрічі Капранови показували студентам книжки свого видавництва «Зелений пес» та просили вгадати, на яку аудиторію орієнтоване видання. Як відомо, на видавничому ринку «Зелений пес» займає позицію видавництва, що дарує світові серії для дітей, а також – жіночі романи. Саме видання книжок серіями, як пояснили Капранови, є вигідним психологічним ходом. Купивши одне видання із серії, читач захоче продовження, і тут – на диво – помічає продовження серії.

Вони придумали окремі серії «Під партою» - для тих, хто хоче читати улюблену книгу під час уроку, та замаскували видання таким чином, аби вчитель, зазирнувши під парту учня у пошуках шпаргалки чи чогось «незаконного» у школі, не побачив нічого схожого на те. Ще «Зелений пес» має серії «Для тих, хто не любить читати» - тобто, орієнтовані на таку вікову категорію дітей, яким ще читають батьки.

«Ніколи не орієнтуйтеся першочергово на читача, орієнтуйтеся, видаючи книгу, на продавця книгарні», - радять Капранови. Саме продавець, на їх думку, це той, на кому слід шліфувати свої знання. Якщо він безпомилково з першого разу поставить ваше видання на полицю із правильною рубрикою – ви зробили свою справу на відмінно.

Саме про подібні, на перший погляд, легкі психологічні ходи, видавці розповідали із захопленням. Одним із індивідуальних рішень «Зеленого пса» є розміщення ілюстрацій на п’ятій сторінці у дитячих книжках. Це орієнтоване на покупця, який, обираючи у книгарні чтиво для своєї дитини та гортаючи книгу, прогортає в середньому лише перші декілька сторінок, побачить малюнок, та відразу зрозуміє, що видання – ілюстроване.

Брати Капранови свідомо не вказують рік видання на першому шмуцтитулі, як звикли робити всі, використовують за максимумом четверту сторінку обкладинки для розміщення реклами та корінець. Адже саме він – єдине, що бачить покупець, який обирає книгу на полиці книжкового магазину. Капранови змогли навіть розташувати на корінці завширшки у пару сантиметрів свої фотографії. Вони обирають дизайн, за яким відразу зрозуміло – для кого ця книга, про що вона.

Важливим елементом є саме обкладинка – адже саме на неї звертають увагу в першу чергу покупці. Свої видання «Зелений пес» намагається інтерпретувати під певну, обрану групу читачів, використовуючи для цього обкладинку в першу чергу. Щоправда, іноді перебільшують… Так, наприклад, роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» вийшов під ніжно-рожевою обкладинкою, на якій намалювали милу дівчинку, схожу на ляльку. Але ж, насправді, цей твір вивчається у вишах студентами…

Від помилок ніхто не застрахований – попереджають брати Капранови. Вони розповіли про те, що у їх практиці було багато смішних випадків із помилками у книжках, але таке може трапитися із кожним, тому переживати – не варто. Найбільш уважних коректорів та редакторів у своєму видавництві, які помітять помилки у виданні після того, як книга вже вийшла друком, вони нагороджують преміями.

На зустрічі зайшла розмова також про книжкові виставки. Зокрема, про «Форум видавців» у Львові брати-близнюки відгукнулися не дуже втішно. Мовляв, вони хотіли запропонувати свої ідеї організаторам, але останнім не дуже сподобалося. А от на київському «Медвіні» все проходить на «ура» і Капранови вже взяли частину підготовки цього заходу в свої руки. Стало відомо також, що після наступного «Форуму» скоріш за все їх газета «Друг читача» перестане виходити друком, натомість це видання матиме в подальшому лише електронний формат. Такий хід пояснили тим, що передплати не окуповуються.

Авторам брати Капранови радять бути активними. Адже саме від активності автора залежить кількість продаж. Якщо видання продає сам автор на різноманітних презентаціях та виставках, та ще й підкріплює це автографом, то так наклад розкуповують набагато швидше. На таких заходах сам автор також зможе на власні очі побачити реакцію покупців на своє «дітище». Молодому письменникові, який хоче заробити собі «ім’я» якнайшвидше, треба влаштовувати творчі вечори та читати свої твори вголос. Так буде зрозумілішим, що саме було закладено у прозу чи поезію творцем.

Капранови розповіли про секрети вдалих дизайнерських та видавничих рішень, та як видати безпрограшну книгу, і пообіцяли прийти у гості ще раз. Аби розповісти про те, як і що треба робити, аби про існування цього видання дізналися. 


Горчинська Олександра | Открыть | Комментариев 1

книги


Як ми так можемо у нашому світі розвинутих технологій мати дефіцит книги? (питання риторичне)

Сьогодні знову слухала нарікання співробітниці, донька якої вчиться в школі, на те, що в бібліотеці не вистачило підручників. А як школярці в 7 класі вчитись без книги?

Ви, батьки, діставайте книги де хочете. А як їх знайти в провінційному місті? А якщо знайшов і замовив, то цієї книги ціна  така, що сімейний бюджет середньостатистичного українця має необережність одразу стати дефіцитним.

От що не кажіть, а книга  завджи була і буде дефіцитною цінною і дорогою річчю. Для школяра книгу купують батьки. Студенти (ті, які справді вчаться) мусять читати книгу  в бібліотеці, благо з появою інету деякі книги стало дещо легше знайти.  А справжня книга, читання якої, та насолода від прочитаного, пізнаного дає людині багато стимулів в житті...

Книга - річ дефіцитна для справжнього її поціновувача.

 


Таня | Открыть | Комментариев 32

Записки из подполья


Я вас прошу, господа, прислушайтесь когда-нибудь к стонам образованного человека девятнадцатого столетия, страдающего зубами, этак на второй или на третий день болезни, когда он начинает уже не так стонать, как в первый день стонал, то есть не просто оттого, что зубы болят; не так, как какой-нибудь грубый мужик, а так, как человек тронутый развитием и европейской цивилизацией стонет, как человек, "отрешившийся от почвы и народных начал", как теперь выражаются. Стоны его становятся какие-то скверные, пакостно-злые и продолжаются по целым дням и ночам. И ведь знает сам, что никакой себе пользы не принесет стонами; лучше всех знает, что он только напрасно себя и других надрывает и раздражает; знает, что даже и публика, перед которой он старается, и все семейство его уже прислушались к нему с омерзением, не верят ему ни на грош и понимают про себя, что он мог бы иначе, проще стонать, без рулад и без вывертов, а что он только так со злости, с ехидства балуется. Ну так вот в этих-то всех сознаниях и позорах и заключается сладострастие. "Дескать, я вас беспокою, сердце вам надрываю, всем в доме спать не даю. Так вот не спите же, чувствуйте же и вы каждую минуту, что у меня зубы болят. Я для вас уж теперь не герой, каким прежде хотел казаться, а просто гаденький человек, шенапан. Ну так пусть же! Я очень рад, что вы меня раскусили. Вам скверно слушать мои подленькие стоны? Ну так пусть скверно; вот я вам сейчас еще скверней руладу сделаю..." Не понимаете и теперь, господа? Нет, видно, надо глубоко доразвиться и досознаться, чтоб понять все изгибы этого сладострастия! (Достоевский)

 

 


whatever | Открыть | Комментариев 42

Податковий кодекс Азарова позбавляє українців ПРАВА НА КНИЖКУ


Уряд знову хоче обкласти вітчизняне книговидавництво ПДВ, не роблячи виключення навіть для підручників, словниками та дитячих видань.

Завдяки Ксенії Ляпіній, яка оприлюднила "таємний" текст нового Податкового кодексу, ми змогли довідатися, які сюрпризи приготував книговидавцям старовинний "друг" української книжки пан Азаров.

Стаття 19 розділу 5 цього проекту, яка містить перелік товарів та послуг, звільнених від ПДВ, не згадує про книжки, брошури, журнали та газети. Ба навіть підручники, які друкуються державним коштом, не увійшли до списку "помилуваних" новою владою.

Отже у разі прийняття Податкового кодексу, українські книговидавці БУДУТЬ ПОВНІСТЮ ПОЗБАВЛЕНІ ПОДАТКОВИХ ПІЛЬГ.

Читать дальше...
(c) звідси


大和 | Открыть | Комментариев 19

Мой Вознесенский


Впервые я встретился с Андреем Вознесенским, когда мне было шесть лет. В Симферополь приехал Томский театр и привез балет по рок-опере «Юнона и Авось». Там в массовых сценах танцевал старый друг и коллега моего папы. Мой папа тоже артист, но потом переучился на токаря. А друг его так и остался артистом. 

Я помню, как вечером мы пошли к нему в гости. Артисты квартировали в гостинице «Спортивная», что между старым кладбищем и 35-й школой. Правда, между школой и гостиницей втиснулась проходная завода «Сельхоздеталь», где потом будет работать папа. Я, уже школьник, буду смотреть, как он управляется с токарным станком, а он будет извлекать из металлической болванки титановым резцом красивую длинную стружку – специально для меня. И я не удержусь, схвачу эту замечательную радужную, похожую на резной прут стружку всей ладонью – и обожгусь, и на ладони вздуются волдыри, но плакать я не стану. 

Но пока мне только шесть лет, и мы в бедном номере «Спортивной». Взрослые о чем-то говорят, что-то едят - кажется, торт. А мной занимается дочка папиного друга-артиста. Она старше меня и уже играет в «Юноне и Авось» служку в какой-то мрачной сцене. Она показывает, как медленно, с замиранием после каждого шага движется по сцене со свечой в руке. А мне все это очень удивительно. 

Потом мы смотрели рок-балет. Это было в Украинском музыкальном театре, что на площади Ленина. Раньше я там бывал только на детских утренниках под Новый год. Нам дали места где-то высоко-высоко, на маленьком балкончике. Стало немножко темно, заиграла музыка. Я не знал, что это музыка Рыбникова. И что слова песен принадлежат Вознесенскому, я тоже не знал.

На сцене странно танцевали люди – матросы кораблей «Юнона» и «Авось», как объяснила мне дочка артиста. Ее отец был там, среди них. Мне запомнилось, как они синхронно прыгали на одной ноге, подхватив рукой другую – наверное, это очень неудобно, и мне непонятно было, почему они так танцуют. Дочка артиста пыталась мне объяснить, и папа пытался, но у них не получалось. Во-первых, им очень хотелось смотреть, а не объяснять, а во-вторых, ну как объяснить пятилетнему ребенку даже не сюжет великой рок-оперы (это, как раз, можно), а тонкости режиссерской трактовки, смелость постановки массовых хореографических сцен, смысл одного конкретного движения в сложной композиции балета… 

И все-таки балет меня задел. Общим настроением, музыкой, мощью… И восторженным шепотом дочки артиста: «Слушай, слушай! Сейчас он ей будет по-французски говорить: «Позвольте Вас спросить: Вы ангел Сан-Францисский?»

А после балета мы прошли за кулисы – папа с мамой искали своего друга-артиста. А я увидел на полке, на бархатной подставке замечательную блестящую штуку, вроде короны (слова «диадема» я тогда еще не знал), ту самую, которая была на голове Кончиты. С удивлением я обнаружил, что сделана она не из золота и серебра, а из стеклянных или пластмассовых трубочек, вроде тех, из которых делаются составные елочные игрушки. 

Потом две семьи – театральная и рабочая – шли по проспекту Кирова и весело обсуждали балет. Папин друг-артист вдруг заметил, что не полностью снял грим, и очень засмущался: его глаза были густо обведены черным, и цвет щек был какой-то странный. Но мама, махнув рукой, сказала загадочную фразу: «Прикинься шлангом!» И папин друг-артист тоже махнул рукой и улыбнулся. 
Так закончилась моя первая встреча с Андреем Вознесенским. 

Потом Вознесенский был где-то рядом. Он прятался в советской эстраде и даже в попсе. Пугачевский «Миллион алых роз» был всеобщим хитом. Пошленькая «Плачет девочка в автомате» в пошленьком же исполнении Евгения Осина успешно била рекорды «роз». И, конечно, «Танец на барабане» вечной Софии Ротару гремел повсюду. 

Принято было любить «Юнону и Авось», точнее – расхожие музыкальные темы из рок-оперы: банальный «Белый шиповник» и сильную, но затасканную до банальности «Ты меня на рассвете разбудишь». 

Пришел 90-й год, и у меня появилась крепенькая серая книжка в твердом переплете, на обложке перекрещивались слова «Аксиома самоиска». Книжка была в двух экземплярах, и один я подарил Марине, с которой мы вместе готовились к поступлению на филфак Симферопольского госуниверситета. Она поступила, выучилась и стала в Симферополе милицейским журналистом. Я не поступил, проболтался год без дела, потом оказался на факультете журналистики Таврического экологического института и в результате стал черт знает кем. 
Но это было позже. А пока я перелистывал страницы оставшегося у меня экземпляра «Аксиомы самоиска» и с жадностью глотал поэзию, так не похожую на то, что проходили в школе. Нерифмованные, рваные стихи на сочном и асфальтово-пыльном языке, с мелкими кляксами нецензурщины. Стихи, перебиваемые прозаической публицистикой. Рифмованная полемика, стихотворные памфлеты и манифесты, перестроечная муть, желтуха, чернуха, и одновременно высокий пафос – больная совесть издыхающего СССР вдруг на излете потеряла все ограничения и выплеснулась на страницы малоформатной книжки. В этом великолепии терялись, но нашлись - нашлись! – светлые образчики настоящей лирики. 

Я таскал эту книжку в школу. Она пользовалась успехом среди пацанов – прежде всего, за счет приколов и нецензурщины. Язвительный коротыш и отличник Серега Зимин заучивал наизусть идиотский «Сон нет» с идиотскими же строками «Общепит? Блядь!.. Блядь!?» и читал на уроке русской литературы. Учительница, казанская татарка Нелли Фарзиевна смотрела на него с грустью. Вообще, везло мне на учителей русского языка и литературы. Была учительница-еврейка, хоть и с русским именем, была немка Маргарита Рейнгардовна Вольф, и вот эта Нелли Фарзиевна. И все они свой предмет знали и преподавали просто отлично. Но Вознесенского для них, кажется, не существовало.

А я продолжал читать «Аксиому самоиска». Постепенно шок от формалистских экспериментов, от неожиданной лексики прошел, и я стал находить то, на чем стоило остановить внимание. «Тарковский на воротах», «Неизвестный. Реквием в двух частях с эпилогом»… Это стихотворение о скульпторе-фронтовике меня особенно задело, я его выучил наизусть.

А потом, уже учась в институте, я нашел поэмы Вознесенского «Лонжюмо» и «Ров». «Лонжюмо» было про Ленина, а «Ров» - про то, как мародеры добывают золото из черепов симферопольцев, расстрелянных фашистами во рву под городом. А на самом деле – про нас про всех, про наше убогое настоящее, про скелеты прошлого и про будущее, которое видит в прошлом единственную пользу – золотую коронку, и тянется к ней загребущей рукой с инструментом для извлечения…

Прогуливая скучные пары, точнее – просиживая их дома – я наткнулся на «Юнону и Авось» - классическую ленкомовскую телевизионную постановку 1983 года с Караченцовым, Шаниной и Абдуловым. И посмотрел ее от начала и до конца – просто чтобы воскресить и проверить детские впечатления. Банальная любовная история оказалась невероятно насыщенной смыслами, которые выходили далеко за пределы сюжета и описываемого времени. В рок-опере умещались и не просто соседствовали, а взаимодействовали, как химреактивы, сентиментальный «Шиповник» и политическая прокламация, гражданский пафос и бурное дыхание морского экшена, «Аллилуйя любви» и «Жители двадцатого столетья, /ваш к концу идет двадцатый век! /Неужели так и не ответит /на вопрос согласья человек?»

Это оказалась великая опера

…Однажды Вознесенский приехал в Симферополь собственной персоной, вместе с Беллой Ахмадулиной. У них был творческий вечер «на троих» в том самом Украинском музыкальном театре на площади Ленина, где я ребенком впервые увидел «Юнону и Авось». «Третьим» был крымчак, поэт и правозащитник Александр Ткаченко. Пресса его обидела, подчеркнув несоизмеримость талантов и славы. Заголовки большими буквами кричали: «Вознесенский был в белом, Ахмадулина, как и положено, в черном. А кто это в голубом и с усами?»

Ахмадулина читала стихи в своей манере, которая стала притчей во языцех – запрокинув голову, декламировала с надломом. Когда читал Ткаченко, все просто вежливо ждали: дочитает и уступит место тем, ради кого здесь собрались. Вознесенскому слали записки. Я не удержался от хулиганства, достал из сумки свежесверстанный бланк Коммунистического союза молодежи Крыма, написал на нем большими буквами: «Красный Комсомол Крыма приветствует автора «Лонжюмо»! Пишите больше!» - сложил несколько раз и попросил передать. Записка пошла по рукам, легла на краешек сцены. Вознесенский поднял ее, развернул. Быстро окинул взглядом зрительный зал, словно рассчитывал, что автор записки помашет ему рукой (я не стал махать), потом встал, подошел к микрофону и прочитал свою «Ностальгию»:

Я не знаю, как остальные,
но я чувствую жесточайшую
не по прошлому ностальгию —
ностальгию по настоящему…

Хлещет черная вода из крана,
хлещет ржавая, настоявшаяся,
хлещет красная вода из крана.
Я дождусь — пойдет настоящая…

Он читал много своих стихов. В основном тех, которые я уже знал. Он читал без декламаторского пафоса, но эмоционально, с большой спокойной энергией, каждое слово проговаривая внятно, ритмично. Прочитал он и моего любимого «Неизвестного». Стихотворение оказалось чуть длиннее, чем в сборнике «Аксиома самоиска». С удивлением я слушал, как он с укором произнес:

Конечно, вы чисто выбриты,
И вкус вам не изменял –

Здесь он добавил экспрессии и резко, отделяя каждое слово, спросил:
Но были ли вы - убиты?
За Родину!? 
Наповал!?

Ему много и долго аплодировали. Это очень сильные строки. И я озадачился вопросом: почему этих строк нет в «Аксиоме самоиска»? Неужели просто потому что – перестройка, «Огонек», общество «Мемориал», и про Неизвестного печатать модно, а про Родину - стыдно? Нет, так нельзя поступить, не сломавшись. 

Когда же сломался Андрей Вознесенский? Не в восьмидесятые же, когда «разрешили». Не в семидесятые ли, когда на смену опале пришло официальное признание, государственная премия, поездки за границу? Или в шестидесятые, когда Хрущев и вся его братия едва не стерли поэта в порошок? Ведь именно тогда вышло его талантливое, но такое откровенно капитулянтское «Лонжюмо». А может быть, еще в пятидесятые, когда ученик Пастернака молча наблюдал, как его любимого учителя, подставленного зарубежными издателями и Нобелевским комитетом, затаптывает оголтелая машина всесоюзной травли? Этот надлом он пронес через всю жизнь вместе с титулом-клеймом «разрешенной оппозиции»: Вознесенский, Рождественский, Евтушенко, Ахмадулина.

Что нам впереди предначертано?
Нас мало. Нас может быть четверо.

Мы мчимся - а ты божество!
И все-таки нас большинство.

Двусмысленные строки. Это «большинство» перевешивало, с одной стороны, огромную армию официальных советских поэтов, а с другой – затеняло трагические судьбы тех немногих, кто не шел ни на какие компромиссы с системой. 

А по проходам зрительного зала Украинского музыкального театра к Вознесенскому бежали поклонники, поднимались на сцену, просили автографы. Я не просил, но тоже подошел поближе – посмотреть. Он был уже старый. Улыбался, подписывал свои сборники. Внимательно слушал, что ему говорили. Кивал. Мой однокурсник, факультетский поэт, патлатый гитарист и психоделик Сережа Кривонос, позже ударившийся в экуменизм и уехавший в Сибирь, совал в руки Вознесенскому тетрадь своих стихов и что-то тараторил - просил непредвзятого суда над своими скромными поэтическими опытами. Андрей Андреевич рассеянно кивал, автоматически скручивая тетрадь в трубку. Насколько я знаю, он Сереже так и не ответил. 

Проходили годы, росло количество телеканалов, расширялся их репертуар. Некоторые фильмы можно было гарантированно смотреть раз в месяц. Однако «Юнону и Авось» 1983 года почти не показывали. Во всяком случае, мне на нее наткнуться не удавалось. 

Как-то в конце 90-х на Майдане независимости я увидел очередь в торговую палатку. Киосков с мороженым и пивом вокруг было полно, и толпа у этой конкретной палатки выглядела загадочно. Оказалось, там продавали DVD с рок-оперой «Юнона и Авось» по 15 грн за штуку. С той самой ленкомовской постановкой. Я выстоял очередь и схватил диск в светло-коричневой, красиво и скромно оформленной обложке, затянутый в целлофан. Диск был последним. Я протянул девушке-продавщице деньги, и тут руки коснулась пожилая женщина, стоявшая в очереди за мной. 

- Молодой человек, я очень давно ищу эту оперу. – сказала она очень тихо и посмотрела в глаза. Типичная интеллигентка, она не стеснялась просить о том, что ей было действительно дорого, но делала это с тихим и кротким достоинством. – Пожалуйста…
Я еще посмотрел в ее глаза, молча протянул ей диск и ушел. 

Однажды в Киеве был с гастролями питерский театр. Он привез «Юнону и Авось». Я, конечно, загорелся, достал билеты. 
Все-таки первое впечатление от спектакля – самое сильное, и нужно что-то большее, чтобы не заскучать во второй раз. А граф Резанов из питерского театра выглядел изящным мичманом, он тоненьким мелодичным голосом выпрашивал у государя разрешение отправиться к берегам Нового Света. Он и близко не стоял к сильному, яростному и чертовски обаятельному Караченцову. 

Но никто так не испортил впечатление от ленкомовской постановки, как сам «Ленком», точнее – юбилейная экранизация к двадцатилетию рок-оперы. Затянутый в галунный мундир, неповоротливый и вялый Караченцов! Понимаю, что бенефис, но нельзя играть Резанова так! Популярные артисты кино в массовке! Одна из «фишек» «Юноны и Авось» – в безымянности, безликости этой массовки, этих матросов русского флота, которые живут и умирают на авось, подняв вместо флага – фляги. А если между ними мелькает рожа Певцова и других героев сериалов – где эта безымянность, где безликость? Зачем хоронить эту яркую, сильную, рвущую душу рок-оперу в галунах и пошлых настроениях юбилейщины? Я стер запись с жесткого диска. 

Сейчас классическую ленкомовскую постановку 1983 года можно скачать на любом торрент-трекере. Но я все никак не соберусь.
В последний раз я видел Вознесенского в одном из ток-шоу, когда этот жанр еще не до конца выродился в малаховщину. Поэт рассказывал о роли пошлости в поэзии и жизни. Он едва шевелил губами, почти беззвучно, и для удобства зрителя внизу экрана бежали субтитры. 
Он был уже совсем старый, дряхлый – и только глаза его были все те же, что и всегда, на всех фото и видео - глаза внимательной собаки или удивленного ребенка. Может быть, это только внешнее впечатление, просто такая форма глаз, но мне хочется верить, что он хоть немного, но все же оставался таким и в душе – поэтом недетского времени с удивленно-детским взглядом.

Это было мое тексто отсюда: http://obozrevatel.com/news/2010/6/11/371855.htm


Потапов | Открыть | Комментариев 4

Духовный деликатес


Я вчера побывала на презентации книги столичной писательницы Елены Рог. Ее издает Ирэна Кильчицкая.Прочла ее книгу "О светлячках и хьюмидорах" , не отрываясь, за вечер. Эта книга - сборник эссе. Причем, очень глубоких и жизненных. Эта книга дала мне повод остановиться и задумать... о многом..о том, что важно, а что нет. И что имеет истинную ценность.Кому интересно, можете прочесть мою статью о книге на "КИЯНАХ".

Книга "О светлячках и хьюмидорах" – это духовный деликатес, как в пище - так говорит о сборнике сама писательница. "Эта книга о наивных "светлячковых" людях и прагматичных коммерческих человеках, о диктатуре пиара, которая червяка может превратить в анаконду, а веник сделать икебаной. О том, что некоторые браки – это союз корысти, бизнеса и секса. "А искать надо не широкую спину, а широкое сердце. Выходить замуж по расчету, а рассчитывать на любовь", - советует автор.

Фрагмент из книги (не поленилась и набрала вручную, ибо понравилось)):

"...Мы стояли с моим мужем в кафе ипили кофе. Муж был молод и красив, ия его любила. На мне было старое пальто, которое портило мне жизнь. Я мучилась комплексом неполноценности и ненавидела это пальто, которое не грело, а только уродовало меня. Кафе было дешевым, а кофе невкусным. И я мечтала, что когда-нибудь мы будем пить хороший кофе в красивом ресторане, и я буду модно одета. а муж смотрел на меня сияющими глазами, он меня любил и не знал, о чем я печалюсь.

... Он умер молодым, а я осталась. И в моей жизни было потом много разных кафе и кофе, и много модных пальто. А его не было.

Я очень часто вспоминаю этот эпизод, когда у меня все было, ноя об этом не знала..."

Ссылка на другие произведения автора.


planeta-dobra | Открыть | Комментариев 11

Хороший текст, повчальний...


ДУМА ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ

Він спускався на малій швидкості до Хрещатика по вулиці Богдана Хмельницького (колишній Леніна, колишній Фундуклеївській) і уважно роздивлявся на всі боки. Уважно не тому, що кожен мотоцикліст взагалі не дуже комфортно почувається на запрудженій машинами вулиці, коли різнокольорові борти автомобілей так і намагаються протерти дірку на стегні, туго затягнутому в джинси. Машин після Оперного театру якраз залишилось небагацько, тому що нижче Пушкінської рух було перекрито. Він був уважний і не тому, що його аж так цікавили всі оті «БМВ», «Мазди», «Рено» та «Вольво», що майже зовсім витіснили з київських вулиць вітчизняні «Волги», «Жигулі» й «Москвичі». А втім, тієї Вітчизни вже й сліду нема. Власне, тепер вітчизняними можна було вважати тільки «Запорожець» і його молодшу сестру «Таврію», проте власники цих скромних малолітражек не мали зараз коштів на бензин, щоб залюбки кататися по центру столиці у святковий день. Привезти мішок-другий картоплі від родичів з Броварів чи Гребінки — це ще так-сяк, і те коли в гаражі запасливого господаря стоять каністри, наповнені Бо’зна в які прадавні часи, а не тепер, по цих надхмарних цінах...

Ні. Він уважно оглядав тротуари в пошуках події, бо відчував: це станеться сьогодні. Станеться неодмінно... Що станеться? Він не мав ані найменшої уяви про це, та й не цікавив його особливо сам характер події. Зрозуміло було одне: відбудеться — та й годі. І скніло в нього серце, немов у гоголівського пана Данила Бурульбаша того дня, коли тесть-чаклун вбив його влучним пострілом.

Читать дальше...

---

Післяслів: Так випадково сталося, що давно уже хотів цей текст перекопіпастить, а вийшло це у День Києва. Символічно, чи не так?


大和 | Открыть | Комментариев 1

Бумажные или электронные


Или как бы вам хотелось читать книги? Или как вы читаете на самое деле Читать дальше...


x-ray-x | Открыть | Комментариев 15

поетична вистава "Інкрустації"


18 травня у Київському академічному молодому театрі буде                поетично-музичнавистава, щоскладаєтьсязвіршіввідомоїсучасноїукраїнськоїпоетесиЛіниКостенко.  Поручзактрисою  ЛідієюВовкун, якачитаєвірші, образнийсвітвистави, йогомузично-пісеннийряд  творять  відоміспівачкиЛесятаГалинаТельнюк. Довистави, щоскладаєтьсязтрьохумовнихчастин - Дорогадолюбові, ЯіСвіт, ЯіВічність, увійшливіршізрізнихпоетичнихзбірокавторки: "Крізьрокиіпечалі", "Безсмертнимрухомскрипаля", "Осіннісонети", "Інкрустації", "Летючікатрени", "Душашукає ..... всловах".  Три жінки, які весь час присутні на сцені, створюють мінливий образ великої поетеси, її тонку філософію. Візуальний ряд вистави, а це комп’ютерна гафіка, відголошує  душевні переживання героїнь.  Поєднання компьютерної технології і живої людської душі, механічного інтелекту і творчого акту митців надає виставі  особливого звучання. 

 

АДРЕСА ТЕАТРУ: м.Київ, вул.Прорізна, 17

Телефон для довідок: (044)2З4 6251


molody-teatr | Открыть | Комментариев 2

Музыка : Queen  

Предназначение


Это просто превосходный рассказ! Увидел у Бигдана и не удержался, что бы не перепостить.

 

Предназначение

Когда человек уже совсем готов к выходу в этот мир, к нему приходит Господь Бог с огромной меховой шапкой в руках. «Тяни», – говорит Господь Бог, и человек вытягивает из шапки бумажку со своим Предназначением. И вот выходит он в мир, разжимает кулак – а нет бумажки, там осталась. И прочитать не успел. Некоторое время человек ещё надеется, что бумажка с предназначением как-то выпадет из его матушки, и ползает за ней везде по пятам, но нет, ничего такого не выпадает. Надо, значит, человеку самому думать головой своей круглой с ушами, для того и сделан он человеком, а не хуйнёй шестиногой. Хуйне-то шестиногой что? В ней Предназначение зашито насмерть, как программа стирки цветного белья в стиральной машине. А человеку приходится всё самому, всё самому.

Вот и мается он, бедолага. Хорошо, если Предназначение у него простое – родить сына, посадить дерево и всё такое. Или, допустим, заболеть во младенчестве коклюшем и помереть. А если ему предписано зарубить топором старуху на Сенной площади для того, чтобы другой человек написал про это роман? А если не предписано, а он зарубил?

На самом же деле узнать своё Предназначение не очень сложно: если человек делает что-то просто так, не за деньги, и вообще никому это нахуй не нужно, то это значит, что вот это самое и есть его Предназначение. Другое дело, что есть такие люди, которые просто так вообще ничего делать не станут – им, конечно, сложнее.

От других занятий выполнение Предназначения отличается тем, что награда за его исполнение никакая на Земле не положена, потом будет вознаграждение, после Смерти, или вообще не будет – не главное это. Но, чтобы исполнять Предназначение, человеку же надо что-то есть, жить как-то, вот и занимается он разной скучной хуйней, за которую вознаграждение, наоборот, положено прямо сейчас или в крайнем случае в понедельник. Но и это у человека получается плохо, потому что вот занимается человек скучной хуйнёй, занимается – и вдруг чувствует, что пора поисполнять Предназначение. В этом случае он обязан немедленно всё бросить, послать всех нахуй, отключить телефон и исполнять. Потому что это вообще единственная причина, почему он здесь находится, нет больше никаких других и не будет.

А люди барабанят в дверь, разрывают телефон, кричат, стучат на него по столу кулаком и не дают ему денег. Потому что сами-то они Предназначение своё исполняют плохо, кое-как: семья у них, дети, дела, тёща злая, работа, времени мало. И, если они видят человека, который исполняет Предназначение исправно, их тут же давит Жаба. Потому что они хорошо знают, что бывает с человеком, который не выполнил Предназначение. Ну или догадываются.

Умирают люди только в двух случаях: когда они уже исполнили своё Предназначение, или когда Мироздание поняло, что они его исполнять и не собираются. Мироздание – его не наебёшь.

 

© Дмитрий Горчев (1963 - 2010)


yoda | Открыть | Комментариев 42

Музыка : wax tailor  

ЖЕНА


Житинский

Моя жена превратилась в необитаемый остров. Я нанес его на карту в Тихом океане, чтобы мне было спокойнее. Остров получился не очень большим - площадью в несколько квадратных километров. Климат там умеренный, соседние архипелаги располагаются довольно далеко, а пароходы на остров не заглядывают.

В сущности, я знаю все об этом острове. Я вычислил его координаты, изучил флору и фауну, состав почвы, рельеф и омывающие остров течения. Все это, разумеется, по книжкам.

Иногда мне кажется, что стоит только захотеть, и я могу отправиться к моей жене, на этот одинокий остров. И каждый раз мне что-то мешает. Я слишком далеко нанес его на карту. Двенадцать тысяч километров. Хотелось, чтобы ей там было хорошо.

- Ничего! - утешаю я себя. - Это же остров. Никуда не денется.

Я не могу признаться себе в том, что мешает мне туда отправиться элементарная боязнь. Приплывешь, а острова и нет. Прилетишь, а он уже обитаемый. Явишься туда, а это вовсе и не остров.

Собственно, почему она должна оставаться островом? Ей всегда хотелось быть морем.


whatever | Открыть | Комментариев 30

Музыка : wax tailor  

ЦЕННОСТИ


Я сидел дома и производил переоценку ценностей. Мне никто не мешал.

Слева плотной стопкой лежали ценности, которые срочно следовало переоценить. Справа лежало несколько ценностей, которые я не собирался переоценивать. С ними было все ясно.

Я брал этикетку, зачеркивал крестом старую цену, а сверху ставил новую. Таким образом у меня получилась стопка старых ценностей с новой ценой. Однако принципиально ничего не изменилось. Мне это не понравилось, и я сорвал этикетки. Теперь выходило, что ценности вообще не имели цены.

Тогда я выбросил эти ценности в окно. Они летели, как бумажные голуби, в самых разнообразных направлениях. Прохожие их ловили и прятали за пазуху.

Мне так понравилось выбрасывать ценности, что я выкинул и все остальные тоже.

- Теперь я свободен от предрассудков! - сказал я удовлетворенно. - Свобода - величайшая ценность.

И я тут же выбросил свободу в окошко. Она упала на асфальт и больно ушиблась. Прохожие обходили ее молча, делая вид, что ничего особенного не произошло.

Житинский


whatever | Открыть | Комментариев 34

Назад | Вперед




О сообществе

Давайте обсуждать литературу.

То есть, прочитанные книги, отдельные стили и направления, авторов, критиков и т.д.

(Под литературой имеются в виду печатные издания, а не графоманский интернет-хлам).



Содержание страницы

Последние посетители сообщества
Нет данных


Метки

Календарь
Ноябрь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
       
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Интересы

Модераторы сообщества
ОБОЗ.ua