Регистрация  Забыли пароль?

 


Орест Форко пишет в litra  05.05.2009 17:55:08

Ламія Бегагич, Сараєво

ЛАНА: ДУХ ЗМАГАННЯ


Лежимо один біля одного і змагаємось, хто розкаже цікавішу історію з газети. А цікавим може бути що завгодно. Наприклад, недавно ІКЕА публічно вибачилася перед німцями, бо назвала дитяче ліжечко ”ґутвік”, що по-німецькому означає щось типу ”добрий секс”. Уявляємо обличчя німецьких батьків, які вибирають ліжечка у меблевому магазині, та зловтішно посміхаємось. Звичайно, справа була не в підступності шведів, а лише у лексичному збігові. Ґутвік – шведське містечко, тільки й того.
Було би добре бути німцем (чи, принаймні, шведом або австрійцем) і жити у Ґутвіку, каже Серджан.
Потім знову посміхаємось, сперечаємось та цілуємось. Десь тут припиняється наше змагання. Перемагаю я, бо моя історія про Ґутвік викликала суттєвішу реакцію.
Невдовзі після цього в нас стається ґутвік, на тому ж місці.
Лежимо в міцних, гарячих обіймах і змагаємось, хто згадає найбільш вражаючі слова рок-пісні. А вражаючим може бути що завгодно. Наприклад, 41 Shots Брюса Спрінґстіна. Один бідолаха, ні сіло ні впало, отримав 41 кулю лише через те, що витягнув гаманець з кишені перед поліцією. Не попереджувальні постріли в повітря, не попереджувальні постріли в ногу, а 41 постріл просто в груди.
Спробуй порахувати до 41. Лише спробуй, пропоную йому.
Він сміється і каже, що я шахрую.
Не можеш перемогти двічі в той самий спосіб. Те, що ти розказуєш, це історія з газети. Випадок.
Чорна хроніка. Вражаюча історія, але газетна. Це не слова пісні.
Пояснюю, що це справжній Брюс: чорна хроніка в музичному супроводі. Брюс – це страйк на шахті, Брюс – це банкрутство металургійного заводу, Брюс – це вкрадене авто, Брюс – це негр, вбитий 41 пострілом у груди.
Спробуй порахувати Серджане, лише рахувати:1,2,3...
Шахруєш, Л, шахруєшєш...
4,5,6...
Так не чесно...
7,8,9...
Це інша категорія, май совість...
10,11,12...
Це типова історія з газети!!!
12,14,15...
Ти просто не любиш програвати...?!
16,17,18...
Ок, текст чудовий ти знову перемогла, а тепер нарешті зупинись!

Сміюсь, кидаючи йому в очі (в обличчя???): 2:0 на мою користь. Is it a gun, is it a knife, is it a wallet, this is your life…, наспівуюіпритуляюсвоюспинудоСерджанової.
Лежимо, спина до спини, і змагаємось, хто розповість сумнішу історію. А сумним може бути що завгодно. Наприклад, те, як люди перестають кохати один одного. Те, як навіть вже не вдають, що кохають. Те, як, проходячи повз іншого, уникають доторків. Те, як раптом перестають запитувати одне одного, як минув день. Те, як перестають запитувати одне одного, чи прийде до дому вечеряти. Те, як перестають планувати купівлю нових ґардин для спальні.
Пам’ятаєш ту ніч, коли мені наснилося, що ти падаєш з п’ятого поверху старого будинку, і я бачу це, а нічого не можу?
Пригадую. Але, це не справжня історія, це сон. Сумний сон, але, тим не менш, лише сон. Спробуй щось інше. Напружся…
Я не це хотів розповісти. Хотів розповісти про те, як тоді розбудив тебе, як довго тебе стискав, довго і міцно. Як тебе любив…
Це також не сумно. Це гарно.
І не про це я думав. Хотів сказати, що це траплялось ще кілька разів. Останній раз кілька ночей тому.
Що це?
Те, що снилось погане. Лише…
Що спільного ця історія має зі змаганням? Згадай, нам потрібна реальна, сумна історія.
Це правда. І сумно. Принаймні мені.
Що сумно?
Те, що більше не буджу тебе, коли погано сплю. Що не потребую твоїх обіймів. Що немає потреби в тому, щоб ти була тут.
Це як?
Так. Прокидаюсь і щасливий від того, що прокинувся, але мені байдуже, лежиш ти поруч чи ні…
Чому ти це робиш, Серджане?
Та тому, що вимагається: реальне і сумне.
Гаразд. Ти переміг.
Я не сумнівався. 2:1

Лежимо, не торкаючись, і змагаємось, хто згадає найбільш вражаючу картину з першого року наших стосунків. А вражаючим може бути що завгодно. Наприклад, те, як ми вдавали з себе тих, ким не є насправді. Те, як самі починали вірити в отих нових, кращих ”я”.
Пригадуєш ту ніч, коли ми сиділи біля вікна, дивились на сніг і дали одне одному оті обіцянки.
Пригадую, але...
Дай закінчити. Ніч перед тим я спала з Адо.
Гарний прикол, Л. А тепер повертайся до змагання.
Я серйозно. Мене гризло сумління, тому й вигадала ту присягу.
Чому ти це робиш, Л? Якого дідька саме зараз, коли тих клятих сім років мовчала?
Та тому, що вимагається: вражаюча історія з нашого першого року. Тому, що я не люблю програвати.
Маєш. Ти перемогла. Переконливо...

Лежимо майже приліплені один до одного. Змагаємось, хто краще забуде сказане. Кінчиками пальців перебираю кожну частинку його тіла, наче шукаю втрачені сліди.
Ось так.
У такий спосіб ми наповнюємо один одному порожнечі. У такий спосіб він влізає в кожну мою рану, як куля в лузу. Спокійно влаштовується в гнізді.
Ось так.
У такий спосіб ми створюємо одне одному пустки, щоб потім їх заповнити.
Закрити пучечками пальців.
Забетонувати їх.
Заморозити.

Лана Г., 1 парта, ряд біля вікна.

ДАРІЯ: ЦЕ ДИВОВИЖНЕ ВОЄННЕ НЕБО

Я би так само могла жити будь-де. Тільки небо тут краще. Виразніше. Зміни тут відбуваються швидше, ніж там, звідки я. Швидше хмариться, хмари чорніші, з них швидше падає дощ і вони швидше розповзаються. І небо стає зовсім чистим.
Це єдине, що мене досі тут тримає. А то я б запросто могла повернутись назад, чи переїхати на цілком нове місце.
Сподівалась, що ввечері він напише. Інколи, як нап’ється, дається чути. Надсилає повідомлення. Вже майже друга, та він не озвався.
Небо тут, наді мною, зоряне, це видно з ліжка, безмежне, повне зірок, такої краси я не бачила майже ніколи в житті. Лише за війни. Під час війни небо було магічним, з усіма тими барвами і спалахами пострілів, якими воно час від часу вкривалось. Вдома вже давно нема жодної випивки. Відтоді, як збираюсь поїхати звідси, купую та приношу додому все менше речей. Було б добре напитись. Якщо він вже не напився. П’яною дивитись на зоряне небо. П’яною дивитись на зоряне небо над містом, з яким мене нічого не пов’язує. Було б добре.
Ліньки вийти за алкоголем. Ліньки відірвати погляд від неба. Лише інколи кидаю погляд на мобільний, сподіваючись, що на екрані спалахне якийсь конвертик, раптово, наче спалах пострілу. Пусто. Не п’яний. Або смертельно п’яний і вже давно серед снів.
Хай спить.
Я, натомість, уже кілька ночей погано сплю. Болить шия. Думаю, через подушку. Була колись ортопедична, але я її спакувала, коли закінчився сезон. Тепер не знаю, в котрій з величезних торб вона є. Може, справді мені вже час повертатись. Забратись кудись звідси. З небом – це надто дурне виправдання. Так, як пішла, мужньо, так би й повернулася. Всі повертаються, блін. У сімох із десяти книжок хтось повертається, у сімох із десяти фільмів хтось повертається. Лессі – повертається. Філіп Латинович – повертається. Забуті – повертаються.
Надто довго я тут. Уже третій тиждень готель не працює. Туристів давно немає. Повернулись до своїх маленьких життів та великих фабрик. Працюють, заробляють, кохають та ненавидять. А я ще ні. Я й досі посеред цього острова та посеред свого життя.
А якби була там, якби залишилась, можливо б, увечері ми довго цілувалися. Можливо, він би вкусив мене за нижню губу та віддер шматочок пересохлої шкіри. Любив це робити. Мої губи завжди були потріскані. Місця, звідки я родом, до біса вітряні. Це шкодить губам.
Якби я зараз була там, якби залишилась, хто зна, можливо, він би ввечері масував мені шию. Можливо, випили б горілки і задували один одному.
Нам було б добре, моя шкіра була б ніжною та чутливою від збудження, підборіддя б тремтіло, як завжди, коли моє тіло відчуває щось приємне.
Проте, коли б усе закінчилось, лежала б біля нього, як непотріб. Просила би, щоб розповідав мені про діда, про дитинство до війни, про друзів та колишніх коханих, а він би мовчав. Потім би сіла в машину і поїхала додому. Час від часу дмухав би такий сильний вітер, що відірвалося б дзеркало заднього огляду.
Зайшла б у квартиру, намастила б губи бальзамом від тріщин і розмовляла б сама із собою. Розповідала б собі про нього, про те, як і де ми познайомились, які в нього пальці, які зуби, яка шия. Тоді б заснула. І я, і моя співрозмовниця.
Хто знає скільки б це тривало, якби я нарешті не вирішила піти. На узбережжі принаймні легко знайти роботу на літо. Аж три місяці доглядала за малими туристами, розповідала їм казки про море, морських сирен, раків та дельфінів, у той час як їхні батьки валялися на морському піску по пляжах та лаґунах на цілому острові.
Сама себе питала, чи їхні батьки, після напливу пристрасті, лежачи на мокрому піску, розмовляють, чи й вони помовчать кілька хвилин, а потім вдягнуться та підуть.
Колись, коли я познайомилася з ним, під час війни, він теж розмовляв. Усі ці його історії я чудово пам’ятаю: і ту про діда – колекціонера суддівських свистків, і ту про дитинство серед автомобільних шин, які монтував його батько у вулканізаційній майстерні в гаражі перед будинком, і ту про малого клаповухого Асміра, якому приліплювали вуха скотчем, і про Саню, в якої він відібрав цноту, а подарував трипер. Усі ці історії вже розказані, а деякі по кілька разів. Я слухала їх, коли ми лежали і дивились на небо. Була війна, і в нас нічого не було, крім того безмежного дивовижного неба та наших історій з минулих часів.
Батьки дітей, яких я бавлю, не знають, що таке війна. Це, здебільшого, німці або чехи. Вони не розмовляють після сексу і не бачать у цьому нічого поганого. Не може боліти те, чого немає.
Під час війни ми хотіли одружитись. Але нам сказали, що це дурість – справляти весілля під бомбами. А ми хотіли великого весілля. Вирішили дочекатись миру. А мир прийшов просто і без жодної пишної помпи, як, зрештою, все, на що довго чекають. З миром прийшла електрика, і світло ламп у нашій кімнаті затьмарило світло неба. Постіль ми знову прали у пральці. Вона пахла кондиціонером, а не порошком для прання і нашими голими тілами. Вже нічого не було так, як раніше. Ми вже більше ніколи не закривали власними тілами – автоматично, як за інерцією – одне одного від осколків. Продовжували кохатись, але вже ніколи більше так не розмовляли.
Ми так і не взяли шлюбу. Я з'їхала з його квартири: мій район знову став вільною зоною. Все навколо було вільним, окрім нас.
Лише інколи, коли нап’ється, він пише мені повідомлення. Його речення тоді гарніші, ніж будь-коли. Його еротичні повідомлення кращі за саму еротику. Вологіші, ніж полотно, на якому ми кохаємось. Пітніші від наших сплетених тіл. Алкоголь загострював його відчуття і його слова ставали кращі, ніж небо під час війни.
Кожної ночі я чекаю, що він нап’ється. Хочу, щоб мій несуджений чоловік, єдиний чоловік у моєму житті, якого я кохала усім єством, став п’яницею. Моя система цінностей похитнулась. Я проміняла би мир на війну, тверезість на пияцтво, а спокійне небо над містечком на узбережжі – на мерехтливе від куль небо над обгорілим містом.
Доведеться піти за спиртним. Доведеться витягнути ортопедичну подушку з якоїсь із торб. Однаково ще довго не повертатимусь. Не маю куди і не маю для чого. А десь там, ближче до Великодня, приїдуть нові туристи. До того часу чимось себе розважу. Буду плавати, робити сувеніри з мушель і дивитись на небо. Буду працювати над собою. Малювати морських раків.
Про це ми мріяли цілу війну. Про це мріє кожна нормальна людина.

Дарія Р., 1 парта, ряд біля вікна

Переклад із хорватської Маріанни Давидовської


Рекомендовать запись
Оцените пост:

Показать смайлы
 

Комментариев: 2
ммм... Орест!...мммм... (какбы по деликатней).... мммм...глаза устают читать черный текст на помятой бумаге....
ну дизайн спільноти не мій((





О сообществе

Давайте обсуждать литературу.

То есть, прочитанные книги, отдельные стили и направления, авторов, критиков и т.д.

(Под литературой имеются в виду печатные издания, а не графоманский интернет-хлам).



Последние посетители сообщества
Нет данных


Метки

Календарь
Ноябрь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
       
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Интересы

Модераторы сообщества
ОБОЗ.ua