Регистрация  Забыли пароль?

 


пишет в litra  03.11.2009 13:50:49

Хороша людина / Дядечко Гудман

Завжди, коли сідаю писати про те чи інше, я пригадую все, що сталося за останній день. І коли нічого не сталося я пишу просто набір букв, які не завжди навіть складаються у слова. Ось так. А ви думаєте, що я геніальний письменник…

₪ ₪ ₪

Я знав одного хлопця, то він був справжнім геніальним письменником: поетом, прозаїком, есеїстом, журналістом, і просто хорошою людиною. Я кажу «знав» не по тій причині, що його зараз вже нема, чи то пак він помер, а тому, що я просто його вже не знаю. Пам’ятаю, що була така людина, але нічогісінько не можу про неї розповісти, не можу нічого пригадати. Знаю лише те, що та людина була геніальним поетом, прозаїком есеїстом, журналістом і просто хорошою людиною. Я навіть зараз уже не впевнений, що та людина була чоловіком. Ну, я маю на увазі – мужиком. Може, то була і дівчина… Не пам’ятаю, хоч вбий! Але здається у тієї людини було довге волосся. Так, точно, довге і чорне волосся. Не таке, щоправда, довге, як колись було в українських дівчат, але таке, не коротке. Але чорне воно було. Чорне-причорне. Як вугілля. Чорне, як вугілля. А ще інколи воно було й жирне, як вугілля. Але то траплялося дуже рідко. Ну, ось і все, напевно, що я можу згадати про ту людину. Але… стривайте. Ще, здається, у нього (чи в неї) були блакитні очі. Так, були очі – це точно! Чи блакитні, чи ні, не пригадаю, але очі були точно. Не смійтеся, я так кажу не тому, що якийсь божевільний, а тому, що далеко не у всіх є очі. Бо навіть, коли очі і є, то в них є пустка. А що толку з пустки? Хто знає? Я колись знав, та забув уже. Я навіть десь записував… Ось, чекайте, в цьому блокнотику. Та-а-а-к, перша сторі-і-і-ночка… Ні, нема. Зате є портрет тої людини, про яку я говорю. Але недомальований портрет – лише волосся і очі. Я ж казав, що очі в тої людини були!

Вибачте, але більше нічого пригадати не можу. Як би не намагався, але – зась. Піду вип’ю. О, згадав! Людина (ну, ви зрозуміли яка?) теж часто пила. Не те щоби пила часто, по-чорному, але пила. Пила все. А найбільше любила шампанське. Чи пиво? Чи горілку? Чи сік? Отакої – не пам’ятаю. Але пила, це точно. Воду пила, щоб не збрехати. Ще пригадую, що часто ми з нею збиралися і пили. Так, я теж пив. А ще ми потім курили. Так-так, курили. Ми вдвох сиділи і курили. Згадується такий момент, коли ми ще були дітьми: ми сидимо на березі якоїсь річки, розмовляємо, п’ємо, куримо і сміємося. А потім ми летіли. Як зараз пам’ятаю ті польоти. Чотири крила на двох, дві кабіни, автопілот, земля, небо… І тут раптом – аварія. Ми попадали на землю догори пузами і сміялися. А людина ще й мовила щось, здається, таке: от я коли виросту, обов’язково стану пілотом, буду літати далеко-далеко, аж до краю землі. Потім ще й запитала: а ти? Я сказав, що теж буду пілотом. І теж літатиму до краю землі. І ми сміялися… Якщо слідувати логіці, то все ж та людина була чоловічої статі. Бо вона сказала, що мріє стати пілотом. Дівчина б сказала: пілоткой. Чи ні? Може, це я дівчина? Зараз, почекайте секунду… Ні, я хлопець. Значить і та людина, про яку я згадую – теж хлопець. Ще: в нас не було сексу. Це я пам’ятаю добре теж, бо якби він був би нею, то я би обов’язково б з нею переспав би, а, може б, і ні. Це не суттєво. Але сексу не було.

Тепер я згадав, що геніальний поет, прозаїк, есеїст, журналіст і хороша людина – це хлопець з чорним довгим волоссям і очима. Вже щось! Що б мені ще допомогло згадати якісь деталі? Може, книги? Так, ми любили читати книги. Ми часом бігали до бібліотеки і крали книги. Ми їх повертали потім, але спершу – крали. Ну, чи не крали, якщо вже повертали, але брали без просу. А одного разу за нами гнався величезний пес. Ми тікали. Бігли швидко. Він теж біг швидко. Не пес біг швидко, а друг мій біг швидко. Хоча, пес теж біг швидко. Але ми з другом швидше. Пес же маленький, а я більший. Напевно, друг мій теж був чималий. І ще він швидко бігав, якщо вам цікаво. Ми бігли і… перед нами великий такий тин. А він, друг, підсадив мене… сильний був… Ми втекли від того страшного, хоча й маленького, пса. Сіли, захекані, під тином, дістали книги, які взяли в бібліотеці і почали їх листати. На дворі було трохи темно. Але горіли ліхтарі, і нам було (саме в тому місці) світло. Принаймні, ми могли розгледіти обгортки книг. Вони були цікаві. Обгортки. До книг ми ще не добралися. Ми любили сучасну літературу. Іноземних авторів читали, наших теж читали. А ще трохи писали самі. Те, що ми писали самі, складалося з того, що ми прочитали у когось раніше. Не дослівно, але з певних ухилом. Тому ми інколи, а, може, й частенько, впізнаючи у своєму оповіданні оповідання Покальчука, Коельо чи Донцовой ми сміялися один з одного, і довго потім ще підколювалися над собою ж таки. Потім, після таких посиденьок під тином і ліхтарем, десь по тижню ми не бачилися. Якщо наші візити до бібліотеки траплялися десь в основному по понеділках, то в наступний понеділок після понеділка і ще одного понеділка ми знову приходили до бібліотеки і прочитане ставили на місце, а нове кидали до рюкзака. Ми просто не любили тої паперової формальності. Потім знову: пес, забор, ліхтар… Я вже й забув, коли ми востаннє так розважалися…

₪ ₪ ₪

Він навіть номера не лишив. Сказав, що їде. Куди не говорив. Але казав, що надовго. Ми, здається, вечір перед від’їздом провели у нього вдома. Ще якісь люди були. І без очей були. Чого я пам’ятаю це? А тому, що то був жах – люди без очей, то жахіття. Я й зараз як згадую, то нервую. А ще тоді, в той вечір, ми востаннє з ним літали. Сміялися в польоті і згадували про нашу спільну мрію – бути пілотом і літати далеко-далеко, за край землі. Ще друг говорив про щось… Про що ж він говорив?! А, казав, що обов’язково напише про мене книгу. Тоді мені це дуже сподобалося. Я вважав, що книгу пишуть лише про героїв. А тут він говорить таке! Але я радів. Я чітко пам’ятаю як радів. Єдине, що я пам’ятаю дуже чітко, це всі почуття радості. Ще й на мить я не забував жодної своєї миті радості. Виходить, думав я тоді, що я герой! Так думав не тільки я, бо дівчина, яка теж літала тоді разом з нами, теж твердила мені, що я герой. Її я не пам’ятаю, пам’ятаю лише, що вона була дівчиною, це точно. Дівчиною, бо в нас був секс. Але мої ілюзій щодо власного героїзму швидко канули. Просто, коли в одному з польотів я розповів другу про свій секс, то він засміявся і взяв мене на повітряний абордаж. Він сказав, що то не був секс. Він знав краще, що таке секс. Він багато-чого знав краще. Тому я відразу ж розбився після його слів. Він, здається, тоді сказав так: не сци, я хоч і на довго їду, але обов’язково вернуся і тоді розкажу тобі, що таке справжній секс. Я йому повірив і посміхнувся. Не думаю, що він збрехав. Просто, напевно, він ще не повернувся. Він же тепер не знає, де я живу – я переїхав у дім, що на паралельній вулиці до тієї, де був мій колишній дім. А я про нього знаю лише те, що в нього чорне довге волосся і очі. А ще знаю, що він швидкий і сильний. А, може, взагалі він перефарбувався, вставив лінзи, розжирів… Але, гадаю, він же залишився геніальним поетом, прозаїком, есеїстом і хорошою людиною?

₪ ₪ ₪

Знайшов його фотографію. Нарешті! Не дуже чітке зображення, але чорне волосся і очі видно добре. Він любить експериментувати з творчістю. На звороті ось щось і написано: я пишу книгу про тебе. Круто! Він пише про мене книгу. Не забув! Але ж якого року ця фотографія? Може, вже дописав книгу? Я теж хотів написати про нього книгу. Але, що писати? Очі, волосся, ліхтар, бібліотека, польоти… Ні, я ж не він. Я про нього нічого не пам’ятаю. Майже. А от він про мене напише (чи вже написав?). А якщо він про мене теж уже не пам’ятає нічого? А якщо цій фотографії вже триста років? Я десь чув, що деякі письменники пишуть книги про героїв, нічого не знаючи про них. Невже мій друг напише про мене книгу, в якій все, що буде пов’язано зі мною, – тільки ім’я? Сподіваюся, що ні.

Здається, ще до того, як в мене з’явилася та фотокартка, я десь чув, чи читав, що мій друг працює в якомусь авторитетному виданні. Не пам’ятаю, в якому. Але він працює, і це головне. Цікаво, а він часто літає? Я перерив усі сайти усіх авторитетних видань, але не знайшов його. Я б його упізнав лише по фотці, але в моєму браузері галочка стоїть навпроти «не показувати зображення». Я прочитав навіть пару сотень публікацій, аби за почерком, стилем упізнати друга. Я навіть знайшов кілька статтей в його стилі, але швидко обламувався, коли бачив, що авторство їх належить якимсь жіночкам. Але я йому вірив. Вірив, що скоро, а хай навіть і не скоро, але він приїде, знайде мене і подарує книгу про мене. Я ж знав завжди, що у нього є майбутнє великого письменника. Він говорив, що хоче писати есеї у якомусь американському журналі. Не пам’ятаю, в якому. Здається в… в… Таймс… Так, в Times. Чи, ні? Не важливо. Але тоді, коли він говорив про це, я за нього був справді радий. І я знав, що він точно буде друкуватися у тій американській пресі. Бо він мене розчаровував лише одного разу, коли сказав, що в мене не було сексу, а те що було, то був зовсім не секс, а була то пародія на секс. Так він говорив. Тоді я розбився. Я цього ще ніколи й нікому не розповідав. Зараз говорю вперше. Мені так соромно. Але, що ж поробиш. Мій друг десь на іншому континенті, в іншій частині світу, в іншому світі. А, може, він уже приїхав і шукає мене? Скільки ж ми з ним не бачилися. Кілька років, чи кілька сотень років, чи тисячо… Та, ні. Не може ж людина жити тисячу років, так? Скажіть будь ласка, бо я забув. Живу-живу, а скільки не знаю. Ні, а друг мій ще за кордоном. Він літає на літаках. Закордон же великий, і щоб дістатися якоїсь точки часто приходиться сідати на літак. Це наша країна маленька – можна пішки обійти, а закордон – здоровенний! А він літає. Щоправда, напевно, літаками. А як він хотів? Що він мав на увазі, коли говорив про польоти? Ні, він не прилетів. Він там у затишній квартирці десь на сто шостому поверсі п’є капучіно чи лікер і пише якесь нове есеї. Йому гроші дають за це. І, коли він не пише есеї, він напевно, пише книгу про мене. Він же ж геніальний поет, прозаїк, і хороша людина.

₪ ₪ ₪

Вибачте, я трохи відлучився. Вийшов на балкон. Курив. Нічого більше не можу пригадати. Напевно слід завершувати розповідь про друга. Тільки що, розмовляв із дівчиною, що мешкає на поверх вище. Вона теж курила на балконі. Її батьки поїхали десь в Крим. Чи в Єгипет. Щось вона мені казала, але я не почув – надто гучно тліла сигарета. Ще вона була трохи п’яна. Це я зрозумів тому, що говорила вона трохи заплутуючись. А ще вона запрошувала мене до себе, казала, що з нею я відчую, яким насправді має бути секс. Але я відмовився. Я чекаю друга. Він казав, що коли приїде, то ми підемо до якоїсь його знайомої – ось вона знає точно, яким має бути справжній секс, вона навчить. А вже потім, коли я буду профі у цьому ділі, тоді я навідаюся й до дівчини, що мешкає на поверх вище. В неї батьки часто виїжджають в якісь екзотичні місця. Але ось тільки що вона мені розповідала про те, як читала якусь книгу, а в тій книзі йшлося про дружбу. Вона казала, що книжна просто геніальна. Вона розповідала це з таким захопленням, що я сам почав уявляти ту геніальну книгу про дружбу: яскрава палітурка, багато дитячих малюнків, веселі історії з життя. Вона казала, що написав її якийсь американець нашого походження. Я їй заперечив: американець не може бути нашого походження, він або американець, або – наш. Або хаш, засміялася вона. Ні, кажу, не хаш, а наш. Але теж посміхнувся. Гарна дівчина, весела. Ніколи не бачив її сумною. Але вона частенько пила. Але так частенько, як частенько її батьки їдуть десь-кудись. А ще вона інколи приводить своїх знайомих, друзів до себе у квартиру. Мене запрошувала. Я відмовлявся. Кілька хвилин тому ми просто говорили з нею. Курили. Вона пила. Я не бачив, це вона сказала, що п’є. Але кільця диму над собою я бачив. Потім вона сказала, що книга, яку написав американець нашого походження зацікавила її насамперед тим, що там описуються події, наче справжні, наче так воно й було насправді. Ну як таке можливо, питала вона в мене, щоб людина літала? Не знаю, казав я, може, й можливо. Я не хотів казати їй, що це справді таки можливо, щоб людина літала, бо… не знав, чи це справді можливо. Я не був упевнений в тому, що ми з моїм другом літали. Але ми літали, точно! Та все ж ненароком обманути дівчину, яка мешкає на поверх вище, я не хотів. Я вже докурив і хотів йти спати, але раптом… А як той письменник виглядає? Вона зробила паузу, бо якраз ковтала вино, а потім сказала: та, такий худощавий, бородатий дядько, блондин. Ні, кажу, це не він. Дівчина запитала: це не хто? Мій друг, відповідаю. Зрозуміло, сказала вона. Потім дівчина викинула огарок і сказала мені: на добраніч. Я теж сказав: на добраніч. А, може, й не сказав. Але хотів, чесно – хотів. Вона ж не образилася? А в неї гарний голос. І книги читає. Це добре. Я її обов’язково познайомлю зі своїм другом, коли він повернеться. В нього, напевно, там у Франції немає такої подружки. Він зрадіє, цікаво? Я думаю – так. Дівчина, що живе на поверх вище від мене гарна, розумна, цікава. А він же геніальний поет, і дуже хороша людина!

Зараз наткнувся на лист у електронній пошті: скоро буду. Там було написано, що «скоро буду». Ще й смайлик укінці. Я зрадів. Це означало, що до мене хтось скоро навідається в гості. А я люблю гостей. Але число, коли було доставлено лист… воно вже минуло кілька місяців тому. А чому я раніше його не бачив? Так, я ж змінив адресу почти. Не міг згадати пароль до своєї скриньки, то й завів нову. А тепер згадав. І знову забув. Треба десь записати. Де б це його записати? О, блокнотик. А тут мій друг на першій сторінці намальований. Тільки, правда, волосся і очі, але я завжди знатиму, що то волосся і очі мого друга. За-пи-сав. Добре. О, нове повідомлення! Вийти на двір? Навіщо? А, згадується, колись я виходив на двір зі своїм другом. Він тоді ще не виїжджав ні в які Нідерланди. Ми ходили вулицями нічного міста. Ділилися враженнями від життя. Ми тоді їх всі пам’ятали. Знали найменші деталі. А ще, соромно говорити, але ми розбили кілька ліхтарів. Нас тоді, здається, біло семеро. Але я нікого не пам’ятаю окрім друга. Два із восьми (нас же було вісім) – результат поганий, але якісний. От ми ходили нічним Києвом, гуляли, розважалися, веселилися, пили. Я хотів у чомусь признатися… Не важливо. І от, одного разу, ми літали. Ми літали до зірок, до сонця, до Ейфелевої вежі, сідали на меч жінки-героїні, на Байкал літали, я залетів навіть до дівчини, яка мешкає на поверх вище від мене, правда не знаю, чи я спеціально залетів до неї, чи ні… Гаразд, скажу, що знаю: спеціально чи ненароком. Я ж пам’ятаю всі радісні миті життя. Більше нічого не скажу… А зараз я буду читати нове повідомлення. Знову просять, щоб я вийшов на двір. Мій друг (той що швидкий, сильний, з довгим чорним волоссям і очима) ніколи не кидав мене на призволяще. Я його, сподіваюся, теж. Мені зараз дуже соромно тому, що я не пам’ятаю його імені. Крутяться кілька варіантів у голові, але точно сказати не зможу. На імена в мене пам'ять взагалі не дуже. Але це не головне… Зараз я хочу зустрітися з другом… Знову пошта… Ну, добре, йду, йду… Може, з балкона побачу? Так! Це він! Повернувся! Як ти добрався? Прилетів? На завжди? Добре! Зараз вийду. Нарешті він прилетів. З пивним пузом, не високий, коротко стрижений блондин, але очі. Ще він тримає книгу. Тільки що крикнув, що книга про нас. Нарешті! А я вже цю книгу читала, посміхнулася дівчина, що живе на поверх вище від мене. Давай з нами, пропоную я їй. Давай. Ми летіли разом. Нас було не багато. Нас було десь чоловік десять. Але ми знали, куди летіти, за чим, в нас є мета. А ще ми співали і сміялися, раділи і були по справжньому щасливі. Я ж казав, що друг повернеться, адже він геніальний, і просто хороша людина.

2–3 листопада 23:23–1:43


Рекомендовать запись
Оцените пост:

Показать смайлы
 

Комментариев: 2

маладец-0хорошо строчиш)

сенку, ну... стараюсь:)






О сообществе

Давайте обсуждать литературу.

То есть, прочитанные книги, отдельные стили и направления, авторов, критиков и т.д.

(Под литературой имеются в виду печатные издания, а не графоманский интернет-хлам).



Последние посетители сообщества
Нет данных


Метки

Календарь
Ноябрь
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вск
       
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Интересы

Модераторы сообщества
ОБОЗ.ua