Вони сиділи на холодній землі і їхні тіла морозив холодний вітер з дощем. Таке відчуття, що цим діям не було пояснень, але…

Все було, насправді, так непросто!...

         Вони були молоді, закохані. Цінували кожну хвилину, проведену разом. Доля наче їм говорила: «ВПЕРЕД! НЕ ЗУПИНЯЙТЕСЬ НА ДОСЯГНОТОМУ!». І вони її чули… саме так!... чули! Вони вирощували один одного, культивували один одного, пам’ятали про те, що шлях – тернистий та потрібно працювати і над собою, щоб були результати. Невтомно та наполегливо йшли по спільній дорозі. Іноді навіть, коли прокидались вранці, ненавиділи сонце і новий день. Та вони хотіли бути разом і цим мотивувалися їхні іноді страждання.

         Вони були собою. Вони вірили в солодкі мрії. Але не все в житті збувається. Не завжди в душі цвіте весна. Серце просто розбивається мовчки. Вони летіли життям, як в холодну ніч, кожен по собі. Вони перестали бути парою, одним цілим. А, можливо, вони ніколи і не були цим єдиним? Можливо, це теж були солодкі мрії? Можливо, кожен себе так обкохував, що і не помічав , що відбувається насправді?...

… В певний момент ВОНА відчула до нього апатію та повну байдужість. А ВІН в свою чергу не розумів, що трапилось. ВОНА чекала його рішучих дій, а ВІН… ВІН нічого не робив, продовжував нерозуміти. Але ж вона з ним говорила, спілкувалася, розбирала всі ситуації! ЇЇ слухали, але не чули!!!… Коли з’явилася ця байдужість? Можливо, коли він перестав приділяти їй увагу? Можливо, коли перестав її відчувати? А відчував він її взагалі? Можливо, коли вона не наповнювала його енергією, гальмувала його як особистість? Чи це не так? Можливо, коли у її житті почалися з’являтися інші чоловіки для того, щоб компенсувати нестачу почуттів загалом? Можливо, коли почали поставати в їхніх мізгах питання «бути, чи не бути»? А, можливо, ображені один на одного, потім мовчали, ввідчуваючи люту зиму в своїх серцях?....