Классики коммунизма о государстве:

Когда не будет общественных классов, которые нужно держать в подчинении, когда не будет господства одного класса над другим и борьбы за существование, коренящейся в современной анархии производства, когда будут устранены вытекающие отсюда столкновения и насилия, тогда уже некого будет подавлять и сдерживать, тогда исчезнет надобность в государственной власти, исполняющей ныне эту функцию. Первый акт, в котором государство выступит действительным представителем всего общества, — обращение средств производства в общественную собственность, — будет его последним самостоятельным действием в качестве государства. Вмешательство государственной власти в общественные отношения станет мало-по-малу излишним и прекратится само собою. На место управления лицами становится управление вещами и руководство производственными процессами. Государство не „отменяется”, оно отмирает.

Карл Маркс, "Анти-Дьюринг", 1878

***

Только в коммунистическом обществе, когда сопротивление капиталистов уже окончательно сломлено, когда капиталисты исчезли, когда нет классов (т.е. нет различия между членами общества по их отношению к общественным средствам производства), – только тогда ”исчезает государство и можно говорить о свободе”. Только тогда возможна и будет осуществлена демократия действительно полная, действительно без всяких изъятий. И только тогда демократия начнет отмирать в силу того простого обстоятельства, что, избавленные от капиталистического рабства, от бесчисленных ужасов, дикостей, нелепостей, гнусностей капиталистической эксплуатации, люди постепенно привыкнут к соблюдению элементарных, веками известных, тысячелетиями повторявшихся во всех прописях, правил общежития, к соблюдению их без насилия, без принуждения, без подчинения, без особого аппарата для принуждения, который называется государством.
…
Читать дальше...

Тобто за півроку і вибір знову невеликий - за менше зло(( або не голосувати обмежившись пасивним презирством. Сумно бля

продовження, початок тут:://idea.hiblogger.net/270593.html

Що ж робити, з чого розпочати? – спитає українець, зневірений в усьому і вся,  безкінечно втомлений від свого життя.

Хтось може спитати – а чому мова йде тільки про українця, а як же представники інших національностей, які є громадянами України? Хіба це є справедливим говорити тільки про українців ? Зробимо невеличкий відступ.

Перше. Як писав видатний український філософ, політолог і громадський діяч В’ячеслав Липинський, до речі – поляк за походженням: «Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська…», бо «бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети…Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про «неньку Україну», «про рідну мову», про «ми – українці!», про «клятих москалів і ляхів» і т.п. Борони Вас Боже від такого «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України». Написано давно, але враження – наче сьогодні…

Друге. Громадянин України – це лише форма, зовнішня оболонка. Українець – це суть, зміст, якщо хочете - стан душі.

Людина може бути громадянином України, але ненавидіти її всім нутром. Прикладів таких – тьма. І національність тут суттєвої ролі не відіграє.

Та  повернемось до головного – що ж робити?

Для початку треба змінити спосіб мислення, бо не тільки буття визначає свідомість, але й свідомість також визначає буття.

З цього приводу знову спадають на думку, дещо змінені, слова В. Липинського про те, що замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв Україна сама зробиться, нам треба плекати, виховувати в собі спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна.

Треба для себе заборонити, скасувати ганебні, негативні думки, на кшталт «мені соромно за таку країну…я її зневажаю…» і всілякий подібний ментальний бруд, бо:

- країна – це ми і якщо ми ганимо країну, то ми, в першу чергу, розписуємось у власній неспроможності жити, в неспроможності навести лад в своєму домі, бо країна – це наш дім; 

- якщо ми зневажаємо себе, то з якого дива нас почнуть поважати інші? Навіщопідіймати з колін того, хто сам не хоче   підводитися  (здається, Ф. Ніцше);

- думка має здатність змінювати реальність. Коли ситуація мислиться як реальна, вона стає реальною за своїми наслідками. (Теорема К. Томаса).

Якщо не змінити своє ставлення до реальності, то реальною стане та ситуація, про яку попереджав Ф. Ніцше і в напрямку якої ми зараз крокуємо – Якщо ти  довго вдивляєшся в безодню, то безодня починає дивитися в  тебе. 

Одначе, думка думкою, але без конкретних справ, вона так і лишиться кружляти в емпіреях і користі ніякої не принесе. Чого будуть варті тисячі слів, коли потрібна міць руки?

В нас же, розуміння начебто є, але з конкретикою справи геть кепські. Ми знаємо, але чомусь не можемо. Може мотивації бракує, може ще щось ірраціональне, але справа, скоріше за все, в нашому минулому.

Ми гарні, ми хороші, ми багато чого вміємо і знаємо, але як жити самостійно...тут в нас велика проблема. І нами ж обрана влада є яскравим підтвердженням цього, і наше відношення до цієї влади також. Постійно одні й ті самі граблі. І схоже на все, покоління СРСР  назавжди лишиться в полоні його світоглядної моделі, в якої, безперечно,  були свої плюси, але було й чимало мінусів і головний з них – відсутність свободи  вибору дії.

Але не все так погано, як може видатися.

Народ всегда желает своего блага, но не всегда его видит; никому не удаётся испортить народ, но его часто обманывают

Жан-Жак Руссо

во бля мені без моєї згоди навязали соціо-економічну систему в рамках якої мене всіляко обмежують та експлуатують) і ще питають що я для неї зробив бля))

zbrod

Вот задел меня этот комментарий. Очень хороший и глубокий смысл в нём.

Я вот о чём. Есть замечательный вопрос: "На чём мир держится?". Крутится, покоится, краеугольный камень и прочая. И чаще всего что мы слышим в ответ: деньги, иногда сила, власть, совсем иногда любовь, но сейчас не о любви. Кто-то изощрённый скажет: на тщеславии. На страхах держится. И вроде как бы верно: и деньги, и сила, и власть, и тщеславие. Но есть ведь то, на чём держатся, в свою очередь, все эти элементы.

А держатся они на общественном договоре.

Это сила сильная, это выражение: общественный договор. Он сильнее всего на свете, всё создано им, всё, что мы знаем и всё, перед чем мы раболепствуем или склоняемся в бессилии.

Ведь, если разобраться, что такое деньги? Это некие бумажки, которые, как условились люди, выступают мерой стоимости товара и средством накопления. Если бы люди не условились об этом, не пришли к консенсусу, не нашли общее решение, то и денег бы не было. Кому, в самом деле, нужны эти бумажки в обществе, которое в этом договоре не участвовало, будь то племя пигмеев или внеземная цивилизация 3-го уровня?

Что такое власть? Это согласие человека, а вообще-то, общности людей подчиняться воле другого человека. Есть наделённый властью человек, а есть подвластные ему люди. И весь фокус в том, что миллионы трепещут перед одним, допустим, маленьким, лысеньким и, как часто бывает, довольно скверным человеком. И трепещут только потому, что есть договорённость ему подчиняться. Ведь, в самом деле, ну десятеро-то мужиков не смогут разве справиться с одним маленьким наполеончиком? Оно им надо -- его слушать? Оказывается, надо, потому что -- договор. Не будь этого договора, не было бы ни у кого никакой власти.

Что такое слава, успех, рекорд, премия? Да ничто без договора. Самому для себя быть славным и успешным, ставить рекорды самого себя -- никому всё это не нужно. Только потому, что люди между собой договорились о критериях и уровнях славы, успеха, рекорда, только поэтому это имеет смысл.

Я к чему это всё клоню. :) Товарищ Руссо в своём "Общественном договоре" нигде не указывает на факт принятия подобного договора в каком-либо обществе. То есть, говоря о нём, он знает, что его нет. Нет этого  заветного документа, праконституции, есть разрозненное законодательство, где цветные бумажки наделяются функцией денег, где властью наделяется правитель и прочее и прочее. Но закон не есть договор, закон -- это не обоюдное согласие, это одностороннее распоряжение. И, собственно, подчинение законам не есть ничего, кроме как договорённость -- подчиняться законам. Да и неподчинение законам, влекущее за собой наказание -- тоже договорённость. Договорились как-то так, что мать, сына которой увозят в тюрьму, не может этому помешать. И так далее, и так далее.

Конечно, можно так дойти до абсурдного "когда-то договорились договариваться". Но важно следующее: ни один договор не работает без обоюдного согласия. И скажите мне, у вас кто-нибудь когда-нибудь что-нибудь спрашивал о том, как вы хотите жить? Нравится ли вам этот или иной порядок? Согласны ли вы отказаться от курения в парке? Считаете ли вы справедливым пищевой рацион пенсионера? Необходимо ли строить супермаркет под вашим окном? Нравится ли вам вообще цвет вашего паспорта?

Напомню, zbrod сказал: "во бля мені без моєї згоди навязали соціо-економічну систему в рамках якої мене всіляко обмежують та експлуатують) і ще питають що я для неї зробив бля))". И в его словах правда. Я не соглашался, но я должен. Кому должен? Маме с папой? Да, родили, воспитали. Я не договаривался, но я обязан. Я не имел времени задуматься даже, но за меня уже всё решили и поставили перед фактом. И не надо плача по поводу представительной демократии и демократии вообще. Не маленькие. Народ может быть обманут и, раз может, то должен быть обманут, поскольку есть кому и для чего обманывать.

Коллега Руссо, Джон Локк, говоря об общественном договоре, считал, что каждый отдельный человек, достигнув совершеннолетия, сам решает вопрос о том, присоединиться ли ему к общественному договору и стать членом данного государства или покинуть его. Да, это кажется справедливым и верным, раз есть общественный договор и я с ним не согласен. Но куда покинуть? Есть ли где-то место, где нет власти, денег, славы и прочего? Я хотел бы жить в таком месте. Но его нет. Правда, ловко с договором получилось?

Не нравится -- не живи. :)

Мы все попали в плен. Это плен именуется «модой». Каждый день нас пичкают из газет и ТВ информацией о том, как выглядеть, что нужно носить и как в этом сезоне модно выщипывать брови.

P.S. Пост написан  в шоковом состоянии от коллекции одежды. имитируещей человеческую плоть (подробнее здесь http://mjulia.org.ua/index.php?newsid=2584 ). Самое интересное, что если в рекламную кампанию этой одежды будет вложена приличная сумма, то вскоре "юбка из плоти"  будет в гардеробе каждой модницы. Плен есть плен

З дулею в кишені  всім -  собі, владі, світові, минулому, сьогоденню, майбутньому, ми непевно, але гордо, прямуємо кудись в сторону нового життя. Воно десь обов’язково існує і  ми в цьому беззастережно впевнені,  тому й крокуємо гордо. Непевно ж  від того, що ще не визначилися – якою дорогою будемо до нього йти і кого оберемо за подорожнього товариша, чи взагалі будемо обирати собі того товариша, бо наше переламане й покалічене тіло ще пам’ятає братні обійми.

Йти одним нам лячно, бо багато століть ходили за кимсь, а коли відважувалися на самостійну подорож, то отримували добрячого стусана та прочухана  і всі бажання до мандрівок в світ широкий зникали, в більшості з нас,  на довгі, як зимові ночі, роки.

І все було би  добре, коли б ми всі разом прагнули осягнути велич світу, та  частина з нас, сховавшись в самазаспокійливому  ” краще старе, та знайоме ( хай навіть і погане, але ж звичне ), ніж нове, та незнайоме ( а якщо там ще гірше?), нікуди не воліла йти. Були й такі, хто до сказу запевняв, що власний шлях знайти у нас забракне клепки, тому нам краще йти до когось, в батраки і вірною служкою бути аж до скону віку.  Було усе...але якась незрима сила, можливо те, що австріяка Юнг якось  архетипом обізвав, змушувала нас кидати затишні оселі, поблажливих  до нас ( ну що із дурнів взяти?)  хазяїв і йти, а інколи й тікати ...у невідоме майбуття.

І ми йшли, ми рухалися ...часом спливаючи кров’ю та захлинаючись  слиною від власного безсилля та неможливості щось зробити, бо в оточенні хижаків нас чекала тільки смерть і рабство; часом так весело і відчайдушно, що полум’я  наших бойових багать освітлювало нам шлях на довгі-довгі роки; часом понуро, поникло, як тече холодна сльоза дощу по сірому, від суму, склу вікна, бо втома ятрила душу тривогою; часом тільки подумки, бо сковані  тягарем рабства ноги і вартові зі злими псами, зі своїх,  не дозволяли йти, але ж думку не ув’язниш, не посадиш під замок, тому ... ми йшли . І йдемо зараз...

Незважаючи на все ми лишаємося оптимістами і віримо в свою кращу долю, хоча деколи, зовсім по-дитячому, чекаємо на доброго чарівника, що одним порухом руки відкриє нам двері до країни Чудес. Інколи думаємо сьогоднішнім днем і не хочемо бачити світанку завтра і думаємо тільки про себе, коли треба думати за інших, бо один за всіх, а всі за одного – разом ми сила.  Часом  починаємо так мріяти, що вже стає не до роботи: яка ж робота, коли в думках вареники влітають в рота?

 Ось так і живемо – дивуючи світ  та самих себе. Може воно так і треба, бо шлях довгий, заснути можна по дорозі, якщо одноманітно йти,  та впасти до калюжі.

Ми давно вже навчилися жити без політиків, вони ж нам тільки заважають жити, пригрілись, мов ті  воші, на нашому тілі, смокчуть кров і не можуть без нас. А ми можемо без них і вже зрозуміли це, тільки от бракує втілити розуміння в конкретну дію. Але ж Київ теж не відразу будувався...так і ми.

От скажіть, кому з нас потрібні нудні медитації бджолярів на теософічні теми трипільських черепків ? Гадаю, що нікому...

Кому з нас потрібна справедливість, запобігливо схована від нас серед суконь та сумочок Луї Віттона ? Мабуть, тільки сардинам...

Кому з нас потрібні проффесори, які визнають тільки літеру ”Є” , нехтуючи літерою ”А” і які літній людині можуть сказати: на ...й? Певно, що нікому...

Інші не варті навіть того, аби їх згадувати.

Ось так і живемо – ми окремо, вони теж далеко від нас. Нам йти в одну сторону, їм в іншу. І ми йдемо, бо Ми Є...Що може бути кращим?  А вони? А грець з ними...бо Ми Є.

Війна.

Невидима, невідома..

Поле бою – думки.

Кожен з нас і солдат, і жертва.

Боротьба буде тривалою, виснажливої, але рано чи пізно вона скінчиться.

 І хто переможе, - той, хто прагне контролю над свідомістю чи той, хто відстоює внутрішню свободу, – залежить від нас.

Ми будемо як на одній стороні конфлікту, так і на іншій.

А саме цікаве в том,  що  хтось з нас буде жертвою, а хтось винуватцем. Хоча ні, ми будемо і жертвами і винними.

 Потім прийдуть санітари і відправлять наші покалічені тіла на звалище Історії.

А ми все будемо чекати...навіть там, бо надія помирає останньою.Як той полковник, якому вже давно ніхто не пише.

Уявіть собі таку ситуацію. Президентські вибори, другий тур. Криза  триває, невиплата зарплат, інфляція, соціальні бунти загрожують  перерости в масові погроми. Країна знову поділена на "своїх" і чужих". Факти фальсифікацій з боку кожної сторони широко відомі в суспільстві, кожна з сторін демонізує протилежну. В неділю ввечері після закриття виборчих дільниць обидві сторони оголошують про свою перемогу. І "незалежні" екзит-поли її підтверджують "незаперечними" фактами. Що буде далі і що тоді робитиметиме ви?

Цікаво, яким буде наше суспільство через десять років?

Чи буде воно так як і зараз  ненавидіти себе і сліпо плазувати перед іншими, чи врешті-решт отямиться й почне потроху пишатися собою?

Чи зрозуміють врешті-решт люди, що тільки власна тяжка праця й відповідальність за свої вчинки - шлях до достойного життя, чи й надалі будуть вірити казкам про добрих царів, якими, якщо їх оберуть, стануть наші політики?

Чи подорослішаємо ми й перестанемо винити всіх і вся, окрім найкращих себе, у своїх бідах, чи й надалі будемо жити у полоні міфологем про клятих .... (необхідне вставити), що заважають нам мед з горілкою пити та горя не знати?

Чи зможемо навчитись поважати свою історію, якою б вона поганою й неприглядною для нас не була, чи так і будемо вибудовувати будівлю Кліо чорно-білою цеглою?

Чи зможемо ми пишатись своєю культурою і мовою, плекаючи їх й створюючи нове мистецтво, чи так і будемо кніти в полоні своєї меншовартості, вдовольняючись культурними "відходами" сусідів, роблячи жалюгідні симулякри й невдалі пародії на мистецтво?

Чи зможемо второпати, що окрім грошей та цяцьок матеріального світу є ще справжні, непідробні, непідкупні людські почуття, чи так і будемо плентатись на гачку "понтово-гламурних " ілюзій про краще життя, втрачаючи рештки людського, поступово перетворюючись на нервозно-депресивну машину для заробляння грошей?

Чи зрозуміємо, що Природа, це не бездонна прірва, з якої можна брати все, що нам треба, а натомість кидати туди своє сміття, а наш дім, частина нас самих, чи їй треба так уперіщити нас по дурній макітрі, щоб ми врешті-решт на своїй шкірі допетрали цю просту істину?

І таких питань - безліч. Звичайно, що завжди хочеться як краще, хочеться відразу, але розумом розумієш, що тільки праця, праця й ще раз праця помножена на власний розум зможуть стати вірними товаришами в нелегкій справі побудові достойного майбутнього.

То за роботу, пані та панове, чи як?

Вы приходите домой, а рабочие, которые были наняты вами для проведения ремонта, объединили вашу квартиру с соседской, оформили все по своему вкусу, сменили номер квартиры и замки. Сидят, пьют чай...

Ваша реакция?

Понятно, что вы высаживаете дверь, ноги работяг - в тазики с цементом, и в Днепр. Это понятно.

Но почему же тогда нам сели на голову нанятые нами же люди, мы молча закусили удила и тянем их, куда они укажут? Мало того, периодически мы меняем их на таких же, покорно кивая головой и радостно ржем, когда дадут, кроме сухого сена, кусочек яблочка.

Парадоксальная ситуация. Тот, кто должен служить и отчитываться, - командует и диктует. Тот, кто должен контролировать и наказывать, - в страхе наказания, ползет в укромное место и молчит.

До чего мы довели управление нашей страной? До абсурда? До парадокса? Чего боимся? Кого боимся? Или будем молчать до последнего живого, и тогда те, кого мы наняли нам служить, останутся одни в нашей квартире... чтд.

Продовжуючи тему розпочату woman стосовно рабської психології хотілось би згадати радянське минуле нашої країни, яке на мій погляд ще й досі справляє свій вплив на розвиток України.

Адже епоха радянської влади знищила багато того, чого нам ще до сих пір не вистачає: була знищена культурна інтелігенція, знищена інтелектуальна еліта суспільства, знищена духовність, було відібрано знаряддя праці у тих, хто хотів і вмів працювати (як то відібрали землю у селян та все зароблене тяжкою працею майно)… Що ж було запропоновано взамін? До влади прийшла купка революціонерів зі своєю ідеологією марксизму-ленінізму і яких дійсно підтримали ті, хто був ніким, бо ці ледарі не працювали і не мали нічого! А тут така нагода – відібрати в тих, хто має (має своє, зароблене потом, а не так як в більшості випадків нажите нашими «олігархами») і привласнити, зробити все це майно народним, а отже нічиїм, а далі логіка проста – народне, значить моє, можна взяти частку собі! Тож радянська влада привчила багатьох людей не заробляти, а привласнювати народне майно. Інтелігентних, розумних людей замінили людьми недалекими, але відданими комуністичним ідеалам. Духовність була замінена комуністичними догмами і скріплена жорстким тоталітарним режимом.

І що маємо зараз? Що нам залишилося у спадок від союзу? До влади прийшли нащадки комуністичного режиму, комсомольські активісти, тобто люди виховані тією владою і розділили країну як пиріг на шматки. Зараз більшість з них – крупні політичні діячі та бізнесмени або й те й інше разом! І вони керують цією країною, вони впливають на наше життя, вони продовжують перерозподіл сфер впливу, поливаючи один одного брудом, що постійно доносять до нас підконтрольні цим діячам ЗМІ. А ми сперечаємося між собою – хто ж з них краще може подбати про народ? Ніхто! Ніхто з них не буде по справжньому перейматися потребами українського суспільства вцілому! Якщо в умовах кризи вони не змогли знайти в собі мужність об’єднатися, нехай навіть всупереч власним інтересам, і діяти разом на користь всього народу – гріш їм всім ціна!!! Тому я впевнений, що справжня політична еліта в нашій країні відсутня (принаймні поки що, сподіваюсь що все ж вона з’явиться поступово), а маємо за владу купку політиканів, які займаються дешевим популізмом аби підкупити якомога більшу частину електорату! А країні потрібні справжні реальні реформи, нехай навіть вони будуть непопулярними – головне аби були дієвими. І по мірі їх впровадження і результатів можна буде говорити про дієвість влади, про формування класу політичної еліти й про те, що в України є справжня національна ідея, яка починає втілюватися у життя!

Беріть виделки, браття, знімайте з вух лапшу!

Нас мають наші слуги! Коли ж піпець терптцю?!

Бабло в нас позичали, тепер не віддають!

Дороги роздовбали, тепер бабло деруть!

Ми їх обрали править, бо нам нема коли!

Вони не зрозуміли, наділи хомути

На наші шиї, браття! Наділи, й поганя!

Давно пора позбуться ганебного ярма!

Возле "Зоряного" замечено необычайно большое сборище крутых региональных тачек

Ми любимо воювати один з одним.

Часом навтіь готові вбити один одного, якщо наші погляди діаметрально протилежні.

Чітко розділяємо Нас і Їх, забуваючи при цьому, що ми, в першу чергу,  люди і що саме здатність мирно домовлятися відрізняє нас від тварин.

Ми поводимось як діти...Може вже час дорослішати?

Комп'ютерний бандитизм Made in Russia

GroЯansicht des Bildes mit der Bildunterschrift: Життєдіяльність Інтернету - в серйозній небезпеці.

Комп’ютерні віруси, які сіяли паніку в 90-х, вже поступились місцем більш «розумним» і комерційно вигідним формам злочинності. Кібер-бандити, за оцінками, заробляють мільярди доларів і мають тисячі найманих працівників.

 

Серед безмежних просторів Комосу згубилася крихітна цятка органічного життя - Земля...

Якщо спитати поважного Яктамтебезвати з планети Нуніфігасобіякдалеко, що є окрасою Галактики Нікаданінайдьош, чи чув він коли небудь про  таку собі планету , то  добропорядний громадянин Яктамтебезвати лише здивовано здумхне декілька сонячних пилинок з твоєї втомленої ( бо хто ж бадьорим задає такі дурні питання?) мислеформи і почимчикує далі, ловити зоряних  зайців методом глибоко проникнення своєї думкоплазми в потаємні схрони Чорних дір.

Якщо ж, витримавши паузу (ховаючись в згустках чорної матерії від пронизливого вітру якоїсь з зірок-сонць ), трохи нахабно поцікаватись, чи можливо, щоб він та його родичі своїми свідомими діями могли заподіяти шкоду їхній планеті, представник планети Нуніфігасобіякдалеко побажає навіть натяку  на таке припущення згубитись в болотах сингулярності. Шкоду своєму дому? Ні, це щось ....... ( в силу складності перекладу цієї ідіоми, вона так і лишилась в сфері думки Яктамтебезвати ).

Вони цього не можуть навіть уявити, ми тільки цим і займаємось...

Якщо для них вона - дім, то що для нас?

І таких мисленневих конструктів можна продукувати тисячами і навіть більше, якби ж вони хоч трохи могли б наблизити нас до усвідомлення, до розуміння цього феномену нашого Буття-в-світі - феномену знищення.

Чи зможемо ми заповнити амфору поняття " Земля - наш дім" вином розуміння й усвідомленням-дії змісту, чи лишится воно порепаним пустим горщиком?

Чи зможемо ми навіть приблизитись до цього?

Чи зможемо, бо якщо не ми, то хто..?

Молочні ріки, кисільні береги і вічна впевненність людини в їхньому існуванні. Століття матеріалізму та скепсису не змогли вбити дитячу мрію людини на краще життя, яке неодмінно...колись...незабаром...ще трохи...буде.

Але ми зростаємо і незабаром прийде час, коли нам прийдеться розтатися назавжди з казкою дитинства.

А зараз - хай ще потішить нас своєю реальністю...

Все-таки дідусь Зігмунд зробив підстаркуватого творця нової реальності - Карла...

Капітал безсильний перед лібідо, бабло капітулює перед бурхливими когортами еротичних монстрів ( а вона...він...разом...I like to move it, I like to move it....move it )

Офісний планктон не хоче бути таким за визначенням. Воно всіляко робить по-своєму, посилаючи Super-Ego туди, куди прагне само влізти, щоб потім репетувати на весь світ - Я люблю тебя, Жизнь!!!  І перед цим безсилий навіть Старший брат Оруела...

Життю глибоко філософськи те, що бабло може щось там перемогти, бо це ілюзія свідомості. Життя неодмінно візьме своє....і хто буде сперечатись?

Часи еректусів, хаблісів, сапієнсів давно вже канули в корзину Лети...

На зміну їм прийшла нова людина - Homo offisiens ( людина офісна)

Вона відрізняється від поперединків.....

Які є думки з цього приводу?

...Взгляд на совет директоров AGRA подтверждает, что это альянс с тем же самым фондом Рокефеллера. Его президент – ни кто иной, как бывший Генеральный Секретарь ООН, Кофи Аннан. В речи при вступлении в должность в июне 2007 в Южной Африке он говорил «я принимаю этот вызов с благодарностью перед фондом Рокефеллера, фондом Билла и Мелинды Гейтс и другими, которые поддерживают нашу африканскую кампанию.»...

Читать дальше...

Наша цивілізація не загине від війни, голоду, епідемій, екологічної катастрофи та інших страшних, особливо якщо цю інфу беруться розповсюджувати професіонали інформаційного сектору, явищ, подій, дій...Ніяких потрясінь...

Все буде набагато простіше, буденіше, непомітно та, по своєму, звично і, якщо подивитись на пройдений шлях людства від початку і до сьогодні й спробувати перенести ходу прогресу на майбутнє, цілком закономірно.

Нас згубить ситість, безпека, комфорт - все те, до чого ми так прагнемо за життя і що хочемо лишити своїм нащадкам після себе.

Чому так...? Все просто...

Ми чужі на цій планеті, ми гості, вона для нас ворожа та непривітна. Весь наш шлях - спроба сховатися від цього світу, убезпечити себе від нього раз і назавжди. Вся наша культура (матеріальна і духовна)  спрямована саме на це, на втечу через знищення того, що нас так лякає.

Ми ненавидимо Природу і систематично, спочатку повільно, але з часом все швидше й швидше, знищуємо її, називаючи це опануванням, приборканням, силою свого розуму, духу та ще сотнею слів, що насправді маскують наш жах, наш страх ,наше боягузтво і наше позасвідоме та неймовірно вкорінене відчуття самотності та приреченості.

Наш ідеал, який ніхто не визнає, але який випливає з наших дій, -  перетворення Землі в пустелю, в якій поітм ми збудуємо найбезпечніше з-поміж всіх міст, які коли небудь існували,місто, мегаполіс комфорту, достатку, передбачуваності...

І з цієї секунди хронометр Танатоса почне відраховувати останні хвилини...без права на надію, на чудо, на будь що, окрім власної загибелі. Наша безпека є нашою смертю.

Але до цього так далеко...

Звернення керівництва видавництва "Дніпро" з приводу рейдерського захоплення приміщення видавництва

http://www.vox.com.ua/data/publ/2009/01/17/vlada-znovu-b-ye-po-mystetstvu-i-duhovnosti.html

Президенту України

Прем’єр-Міністру України

Голові Верховної Ради України

Копія - Київській міській Раді



Ми, учасники протестної акції, пов’язаної з необхідністю протидії спробам Київської міської влади в особі Міської державної адміністрації та підпорядкованого їй КП “Київжитлоспецексплуатації” викинути із займаного ним протягом 54 років найстарішого державного видавництва “Дніпро”. Подібні дії ми вважаємо актом геноциду щодо української нації, актом вандалізму щодо української культури, актом мародерства в умовах страшної економічної і фінансової кризи , яка охопила українське суспільство і культуру зокрема. Виходячи з нашого уявлення про необхідність у цих складних умовах відстояти національне культурне надбання, ми заявляємо про створення Громадського комітету захисту видавництва „Дніпро” як спільного історичного і культурного надбання української нації. Враховуючи спробу силового тиску з боку Київської міської влади та структур їй підпорядкованих на видавництво, ми організовуємо цілодобове чергування представників територіальної громади – мешканців Києва з метою недопущення захоплення видавництва рейдерами.

Ми попереджаємо Вас, що готові до фізичного супротиву таким спробам силового захоплення приміщення, в якому знаходиться видавництво в даний момент ( вул.. Володимирська. 42а). У зв’язку з цим відповідальність за всі наслідки такого фізичного протистояння представників Київської громади і службовців структур, підпорядкованих КМДА, а також працівників найнятих ними охоронних структур, ми цілком покладаємо на Київську міську раду і на її голову Леоніда Черновецького.

Ми звертаємось до киян із закликом усім разом стати на захист наших культурних цінностей, нашого історичного минулого і достойного цивілізованого майбутнього. Ми закликаємо Вас підтримати дію Громадського комітету по захисту видавництва „Дніпро”.

Ми вимагаємо від Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради України:

- вжити негайних заходів по введенню на теренах Києва і всієї України мораторію на відселення закладів культури і мистецтва , видавництв і книгарень з приміщень, які вони займають в будівлях загальнодержавної та комунальної власності;

- внести до Верховної Ради законопроект, яким передбачити карну відповідальність посадовців незалежно від рівня посади, яку вони обіймають, за знищення або сприяння знищенню закладів культури, мистецтва, суб’єктів видавничої справи.

Члени громадського комітету захисту видавництва “Дніпро”

ХТО НАСТУПНИЙ ?...

«Монетний двір України не перестає в три зміни працювати і друкувати гроші. Ми на межі галопуючої інфляції. Всі пам’ятають інфляцію 1992-1993 років. Цього року буде ще гірше», – про це сьогодні, 15 січня, під час круглого столу «Проведення в Україні реформи місцевого самоврядування та реформи виборчого законодавства відповідно до вимог європейської інтеграції» у Львові заявив директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін. Про це повідомив кореспондент ЗІКу.

«Україна на межі зовнішнього та внутрішнього дефолту. Грошей немає. Пенсійний фонд – банкрут», – заявив експерт.

З його слів, у січні 2009 року не виплачені пенсії 7 млн пенсіонерам України, державний бюджет за січень виконаний лише на 14%.

«Державного бюджету фактично немає. Всі економічні та фінансові важелі вичерпані», – додав Соскін.

Він наголосив, що ситуація у державі є вкрай небезпечною.