Олеський замок...

В 1223 році військо Чінгісхана розгромило об'єднані руські дружини на річці Калці. Ця подія символізувала завершення періоду могутності Київської держави. Руйнуючи та спалюючи поселення татаро-монгольські орди докотились до західних рубежів Київської Русі. У 1241 році загони Батия знищили значне місто Плісненськ, що за 10 кілометрів від Олеська. Ймовірно саме плісненські втікачі й заклали на підвищенні серед мочарів городище, на місці якого згодом постала фортеця.

Слідом за татаро-монголами на українські (руські) землі прийшли інші загарбники: литовці, угорці, поляки. В середині XIV століття литовські феодали захопили чернігово-сіверські землі, Київщину, частину Поділля та Волині. Під владу Польщі потрапили Галичина і Західна Волинь, Буковина відійшла Молдавському князівству, а Закарпаття захопили угорці. Саме у цей час на кордоні Литви і Польщі з'явився Олеський замок.

Перша письмова згадка про Олеський замок датується 1327 роком, коли він перейшов у володіння Юрія - сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії. Юрія запросили бояри на галицько-волинський князівський престол після того, як згас рід Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича - Андрій або Лев.

Підвищення, на якому збудували замок, було основою укріплення. Нижче, по схилу гори, кільцем проходив вал із частоколом, а далі - ще одна лінія оборони - вал з водяним ровом. Пагорб оточувала заболочена непрохідна рівнинна територія. На вершині пагорбу було збудовано фортечний, овальний в плані мур, близько 130 метрів за периметром.

Положення замку на кордоні Литви і Польщі зумовило постійну боротьбу за нього та часті зміни власників. З 1340 року володарем Олеської фортеці став литовський князь Любарт, а у 1366 році її відвоював польський король Казимир Великий. Згодом Казимира на польському королівському престолі змінив Людовік, який одночасно був і угорським королем, який передав Олеський замок у власність Опольському князю Владиславу - останньому князю Галичини.

Владислав Опольський проводив політику окатоличення галицьких земель. Він добивався від Риму права на створення окремої галицької митрополії, але зрозумівши безперспективність своїх планів, в 1375 році передав Олеський замок, разом з Рогатином і Тустанню, у власність галицькому єпископу. Це викликало протест руського населення. Вибухнув бунт і замок на два роки (до 1377) перейшов у руки повстанців. Король приборкавши повстання розмістив у замку угорський гарнізон, що мав охороняти навколишні землі від зазіхань литовців. Литовський князь Любарт не втрачав надії повернути собі Олесько, його загони частенько перевіряли міцність замкових мурів та рівень готовності гарнізонних вояків. Угорцям це дуже не подобалось, тому відразу після смерті Людовіка, в 1382 році за викуп вони віддали замок литовцям.

В 1385 році Польща і Литва уклали Кревську унію - договір за яким вони об'єднались в одну державу - Річ Посполиту. Великий князь литовський Ягайло одружився із польською королевою Ядвігою і став королем об'єднаної держави. Він обіцяв польським панам покатоличити Литву, а з нею і Україну, хоча сам від народження був православним.
Ягайло взявся виконувати свої обіцянки. Литовські і руські землі "на вічні часи" було прилучено до Польщі. Ягайло звелів усім князям литовським, що правили українськими та білоруськими землями, аби ті письмово підтвердили вірність королю, королеві Ядвізі, їхнім дітям та Польському королівству. Князі визнавали Ягайла своїм старшим, як великого князя литовського, тому не вбачали нічого особливого в лишньому підтвердженні вірності.

Але згодом князі та бояри зрозуміли, що ними правитиме не Ягайло, а краківські (в Кракові була столиця Речі Посполитої) пани. Невдоволенням литовської верхівки скористався Вітовт - кузен та непримиримий політичний супротивник Ягайла. Двічі піднімав він бунт проти королівської влади. Врешті-решт Ягайло був змушений призначити Вітовта своїм намісником на литовських та руських (українських та білоруських) землях. Але Вітовтові цього виявилось замало - він хотів стати литовським королем. Всі його плани було зруйновано війною з татарами (в 1399 році литовське військо зазнало нищівної поразки на Ворсклі). В результаті у 1400 році між Вітовтом та Ягайлом було підписано угоду, за якою Вітовт визнавався великим князем Литовським, але Литовське князівство отримувало не самостійність, а автономію.

Дуже великі зміни відбулись в Україні після Кревської унії. Вітовт та Ягайло почали ділити руські князівства, які до цього часу жили майже не відчуваючи, що вони належать до Великого князівства Литовського. Головних князів (Чернігівського, Київського, Волинського, Подільського) було скинуто - їх замінили литовські та польські намісники та урядники. Саме тоді Вітовт вигнав Федора Корятовича, Подільського князя, який згодом став правителем у Мукачівському замку. Ще більші зміни відбулись в релігійному житті, після того як Ягайло окатоличив Литву та видав грамоту про те, що в майбутньому всі права матимуть тільки бояри-католики. Православні князі та бояри більше не мали права брати участь в політичному житті держави, чим були вкрай незадоволені. Саме тому вони підтримали Свидригайла - Ягайлового брата, який прагнув стати Великим князем Литовським й підняв повстання проти Вітовта. І саме Свидригайлу з кінця XIV століття належав Олеський замок.

Кілька десятиліть вів боротьбу Свидригайло з Вітовтом - це були і збройні повстання, і заколоти, але титул Великого князя Литовського він отримав лише у 1430 році, після Вітовтової смерті.
Смерть Вітовта звільнила руки Ягайлу, який відразу ж наказав прилучити галицько-волинські землі (до яких належав і Олеський замок) до Польщі. Свидригайло цього терпіти не схотів - почалася війна між Литвою та Польщею.
Олеський замок під час цих буремних подій залишався прикордонним форпостом Свидригайла. Майже півстоліття він був неприступним для польських магнатів.

У 1431 році Ягайловий прибічник, князь Казимир Мазовецький із значним військом рушив на Олесько. Почалася облога, яка тривала шість тижнів. Але замок, оборону якого очолював Івашко Преслужич з Рогатина, на той час староста Олеська, так і не змогли захопити.

Після укладення перемир'я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 року) Волинь, Галичина та Західне Поділля були остаточно прилучені до Польщі. Але Олеський замок офіційно залишився власністю Свидригайла та його бояр. 18 жовтня 1431 року король офіційно видав олеським боярам документи на володіння землями. Але вже 26 жовтня Олеська фортеця порушила угоду - її гарнізон напав на володіння польського судді Давидовського.
У 1432 році Олеський замок після тривалої облоги був здобутий військами польського короля Владислава Варненьчика і переданий разом із навколишніми землями у вічне користування Янові із Сєнна, синові Добєслава, нащадки якого почали називатись Олеськими. Так упала остання руська фортеця на галицьких землях.
Після смерті Яна із Сєнна, Олесько разом із замком одержав його син Петро, після нього дістали у спадщині по половині його дві дочки, а за їхніми чоловіками замок перейшов до родин Каменецьких і Гербуртів.

Замок витримав не одну облогу, тому і привидів у його підземеллях не бракує, як і легенд про замкові скарби

Автор фото : fialka, Орест Форко