Сердце стучит спокойно
Всё хорошо в жизни у меня
Мне уже даже не больно
Привыкаю без тебя
Ты отпустил на волю
Ты не сберёг не удержал
Знаешь уже не больно
Ты потерял меня потерял
Я не тону в глазах твоих
Прошлого нет у нас двоих
Я ухожу без сожеленья
До свидания милый
Мокрых зонтов цветной узор
И наш прощальный разговор
И наплевать тебе что я любила
Пусть разбиты все мечты
Я сильнеё чем думал ты
И я живу и я жива
Одиночество гоню
Забываю что люблю
Люблю тебя,люблю тебя
Я не тону в глазах твоих
Занят наш столик на двоих
В старом кафе в котором
Счастливы с тобою были
И где то очень далеко
Ты смог забыть всё так легко
И коробли любви от нас уплыли
Пусть разбиты все мечты
Наши созжены мосты
Но я живу и я жива
Мною ты давно прощён
Но понимаю что ещё
Люблю тебя,люблю тебя
|
|
|
 Ну ось і все. Я вже на другому курсі театрального. Позаду важкі заліки та іспити з історії театру, зображального мистецтва, теорії драми, вокалу, сценічного руху, сценічного мовлення, майстерності актора, режисури... Позаду репетиції допізна, безсонні ночі зі Станіславським, Горчаковим, Топорковим... Жорсткі розмови з Михайлом Юрійовичем, суперечки з акторським курсом, пошуки костюмів, реквізиту, музики... Падаю і зітхаю з полегшенням - я впоралася. Хоч і не все вийшло як хотілося, але я справді впоралася. Я впоралася, і тому, театре, любий, благаю, відпусти мене на канікули! Я хочу додому, на природу, в озеро, у травичку... Хочу наїстися черешні, лягти і проспати кілька днів, притуливши до себе свою улюлену пухнасту кішку! Але... Ні. Не виходить.
 Щойно ми склали останній іспит - зі сценічного мовлення - 22 червня, до Києва приїхав на гастролі БДТ імені Товстоногова, із самісінького Петербурга. Та ще й із Алісою Фрейндліх та Олегом Басілашвілі. Привезли три вистави. Думаю, ладно, заради Аліси Бруновни можна пожертвувати кількома днями канікул. Поїду 26 числа.
На 25 та 26 червня у нашому рідному Театрі російської драми призначають показ самостійних акторських робіт. А це два дні театрального марафону. Ну як таке можна пропустити? Гаразд, думаю, поїду 27-го.  На 29 та 30 червня зранку призначають репетиції нової вистави "Її божевільні чоловіки". Репетирувати буде особисто Михайло Юрійович. Мені дозволяють прийти. Я знову полишаю думки про від'їзд. Думаю, яка вже різниця? Поїду 30 числа. Нічого не станеться.
28 червня радісна купляю квіти й вирушаю на "Браки совершаются на небесах" з моєю улюбленою акторкою Лідією Яремчук. Після вистави зустрічаю її в акторському фойє, потискаю руку. Вона вітає мене з завершенням першого курсу і запрошує 1 липня на її виставу у театрі "Актор". Я усміхаюся і кажу "Так!". 2 та 3 червня - генеральні прогони нашої прем'єрної вистави, 4 червня - прем'єра. І я вже не знаю, коли зберуся додому... Я обожнюю театр, я закохана у свою майбутню професію, я збожеволіла! Цей процес засмоктує, захоплює мене дедалі більше, і я миттю про все забуваю: і про дім, і про літо, і про черешню... ТЕАТРЕ, ЛЮБИЙ, БЛАГАЮ, НЕ МУЧ МЕНЕ! ВІДПУСТИ НА КАНІКУЛИ! БО САМА Я НІ ЗА ЩО В СВІТІ НЕ ЗМОЖУ ПОЇХАТИ! ЦЕ ВЖЕ КЛІНІКА! ЦЕ БОЖЕВІЛЛЯ! P. S. На фото - фрагменти нашого іспиту зі сценічного мовлення
|
|
|
Он ей сказал,
"Любовь проходит!"
Она тихонечко ушла.
Быть может солнце на восходе
Вернёт ей чуточку тепла.
И снова в белой вазе роза,
Весною рассцветёт опять
Ну а пока, в душе морозы
и остаётся только ЖДАТЬ...........
|
|
|
ЫЫЫ
|
|
|
Вот столько бы вам обошолся эта тачка если вы жили в германии
Подержанный автомобиль
Наклейка, указывающая на безвредность для окружающей среды:
Ford Escort 16V CLX — EUR 150 Торг источник
А вот сколько нужно заплатить что бы растаможить
Вы ввели следующие данные:
Стоимость автомобиля EURO 150
Объем двигателя 1600 куб.см
Тип двигателя Бензиновый
Возраст автомобиля Б/у старше 8 лет
Суммарные таможенные платежи,EURO 3930
В том числе: Ввозная таможенная пошлина, EURO 37
Акцизный сбор, EURO 3200 Таможенное оформление, EURO 15 НДС, EURO 677
Стоимость растаможенного автомобиля Ford, EURO - 4180
Транспортный сбор, EURO (первая регистрация в ГАИ) 727
Суммарная стоимость, EURO с учетом растаможки и транспортного сбора 4907
Это при условии, что все будет по-честному :-) подсчитано здесь
Где справедливость?
|
|
|
Миллиард человек по всему миру выключат 28 марта на час свет 10.03.09 // 10:01
Более 900 городов из 80 стран мира подтвердили свое участие в акции «Час Земли», которую проводит Всемирный фонд дикой природы (WWF), чтобы привлечь внимание к проблеме изменения климата.
«Акция WWF «Час Земли-2009» станет самой массовой глобальной акцией в истории человечества. Уже более 940 городов в 80 странах дали обещание выключить свет на один час в субботу 28 марта в 20:30 по местному времени», - сообщили «Интерфаксу» во вторник в российском отделении WWF. Экологи сообщили, что в акции примут участие тысячи компаний и около 1 миллиарда человек.
|
|
|
Що робити, коли твої стосунки з людиною неминуче потрапляють на інший, відмінний рівень? Стосунки, які ти так цінуєш, без яких тобі смутно і порожньо! Коли раптом дорога тобі людина віддаляється від тебе через великі зміни, які сталися у твоєму житті... Через те, що вже не може поводитися з тобою як раніше...
Моїй дружбі з оперною співачкою Лідією Леонідівною Забілястою уже майже п'ять років. Вона побачила мене вперше наївною щирою дівчинкою, зачарованою її співом... Відтоді я зо півроку чималими зусиллями доводила їй, що не така, як усі її шанувальники, що я - інша. Що можу бути їй другом, що вона може довіритися мені... Що я відчуваю і розумію її...
Коли, нарешті, це відбулося, я була щаслива. Вона стала мені духовною мамою: заново відкривала для мене музику, спів, театр... Відкривала своє непросте життя, допомагала словами, порадами, настановами.
Ці довгі душевні розмови у неї на кухні за чашкою чаю... Або у кав'ярні чи в театральному буфеті, коли я приходила на її оркестрові репетиції. Кілька разів вона навіть навмисно вела мене і годувала, бо їй завжди здавалося, що мені, бідній студентці, нічого їсти, що я голодую. І вона старалася нагодувати мене якомога краще... Іноді навіть занадто старалася. Це виглядало кумедно, але, відчуваючи її турботу, я танула.
Вона жартома називала мене метеликом через мою улюблену оперу "Мадам Баттерфлай". Впустила мене у свою гримерку, дозволила спостерігати її роботу з костюмерами, гримерами, концертмейстером... Вона зрештою почала цікавитися моєю думкою.
І я допомагала їй як могла. Пошуками потрібних записів, матеріалів для підготовки нових партій, підтримкою під час кожного її виступу... Якось після прем'єри "Манон Леско" я поїхала з нею додому і півночі допомагала їй розбирати квіти, розставляти їх у вази, перебирати листівки від шанувальників... Це був чудовий вечір!
Ми справді потоваришували. Настільки, наскільки це можливо для людей старшого і молодшого покоління.
Дійшло навіть до того, що в театрі почали пліткувати, мовляв, у Лідії Забілястої є донька. Коли ми дізналися про це, довго сміялися. Мене і досі, буває, дехто запитує "Ви її донька?" Кажуть, ми з нею дуже схожі.
Минулої середи відбулося щось незрозуміле. Відтоді, як я вступила на режисерський, ми з нею не бачилися. Я занурилася у свої творчі роботи, заняття, етюди, постановки, вона була зайнята в консерваторії... І ось, нарешті, дають "Турандот" Пуччіні. Як завжди у день вистави я замовляю 13 троянд і... ніяк не збагну. Раніше, коли я замовляла для неї троянди, для мене вони були чимось сакральним, це мали бути саме ТІ троянди, а не будь-які інші. А тут ловлю себе на тому, що просто вишукую, аби були свіжі й гарні. Під час її виступу все як завжди, але починаю стежити за нею і подумки роблю зауваження, які так і хочеться крикнути вголос... І щодо виконання, і щодо акторської гри, жестів, мізансцен... Я не можу сприймати її як рік тому. І я не можу більше стежити за її виступом як віддана шанувальниця... Не можу! Я сиджу і суворо оцінюю кожен жест, кожен голосовий пасаж... Причому роблю це абсолютно невимушено, на автоматі!
Після вистави як завжди підходжу на службовий і чекаю на неї. За півгодини вона виходить із моїми трояндами. Я хочу відчинити перед нею двері, як це було завжди, після кожної вистави. Але щось всередині мене перевертається. Я стою на місці і розумію, що не можу. Не можу відчинити перед нею двері, не можу провести її до машини і допомогти їй туди сісти... Бо в мені раптом прокинулася моя режисерська свідомість!
Я підійшла до неї, ми обійнялися, але якось по-офіційному. Вона глянула мені у вічі і сказала: "Боже! Як ти змінилася!" Я хотіла сказати їй, що все гаразд, що зовсім я не змінилася. Але вона не дала. Одразу запитала, чим я зараз займаюся. А коли дізналася, що я вже готую свою першу постановочну роботу з акторами, замовкла. Обережно взяла квіти, сумку з реквізитом, побажала мені успіхів і пішла до машини. Я могла побігти за нею, попрощатися нормально... Але мені цього навіть не хотілося. Я зрозуміла, що тих чудових душевних стосунків, мабуть, більше ніколи не буде... Я зруйнувала їх, щойно вступила на режисерський! Щойно сама почала щось робити для мистецтва...
|
|
|
Дело в том, что у них - теплые ладошки, а у нас - холодные пальцы. Они сильные и могут поднять нас. Однажды они обязательно поймут (хотя бы на минуту), что лучше нас - нет. У них есть принципы. Иногда они моют посуду. Они нас выше и могут достать книжку с верхней полки. Они отдают нам свои самые клевые майки. Когда они говорят: "Я тебя люблю", кажется, что ты есть. Они умеют инсталлировать Windows. Они знают и даже могут объяснить, что когда человек один, он - человек.
Они терпят наши капризы, и говорят друзьям: у неё плохой характер, но она такая красивая!...они прощают нам все, хотя мы, заметь, им вообще ничего не прощаем. Они целуют нас в лоб, когда не могут остаться. Они думают, что есть вещи, которые мы никогда не поймем, и только поэтому мы все понимаем.
Oни делают жизнь интересней. Oни подают руку, открывают дверь, покупают шоколад.Oни говорят: "не вопрос", "нет проблем" и проблем, правда, нет..Oни могут взять нас на руки, если лужа,некоторым из них кажется, что мы маленькие и нас надо обнимать - они правы.
Они кладут руки нам на коленки. Они с маниакальной настойчивостью желают платить за наш кофе, хотя и сами уже давно не понимают, почему. У них из глаз текут слезы, когда дует сильный ветер. Они ходят в магазин, когда идет дождь. Они хотят иметь наши фотографии. Они помнят о нас совсем не то, что мы - о себе. Они не видят причин для нашей диеты.
Они молчат, когда мы говорим глупости. Хотя, когда мы говорим что-нибудь умное, они тоже молчат. Они лучше нас знают: может быть, через сто лет, может, с каких-то других планет, но они позвонят. Они пойдут на войну, если будет война.
Они не замечают испорченный макияж. Они делают вид, что их не достал праздник 8 марта. Они хотят изменить нашу жизнь. В магазине последние деньги потратят на шоколад. Они никогда не научатся расстегивать лифчики. Их раздражает, если мы не носим лифчик, но не раздражает, если его не носят чужие женщины.
Они думают не только о любви. Они любят своих мам гораздо сильнее, чем мы - своих пап. В глубине души они умеют пришивать пуговицы. Они не отличают Allways от Kotex. Они запросто могут признаться себе в том, что цель у них в жизни одна - спать с нами. Они вытаскивают нас из чужих гостей, увозят домой и накрывают одеялом. Они просто иногда накрывают нас одеялом.
Они любят наши голоса. Им неважно, что мы говорим. Они не всегда провожают нас в аэропорт, но всегда встречают. Они покупают нам сигареты и платья. Они думают, что наши сумки бывают тяжелыми, только когда они рядом. Они не хотят быть похожими на нас, а мы на них - хотим.
Они смотрят, когда мы говорим: "Посмотри". Они молчат, когда мы кричим. Когда они уходят, мы остаемся. Когда мы думаем о нашей прошлой жизни, мы думаем о них. Их можно посчитать. Они умеют драться. Кассеты и компакт-диски у них всегда совпадают с коробками. Они считают быстрее нас. Они дают свои фамилии нашим детям.
Они делают вещи, которыми мы гордимся...
Они ездят с нами отдыхать...
Они смешные..
|
|
|
Вчера посадили Днепропетровских малолетних маньячков. Им бы дали смертную казнь но наша держава стремится в Эжопу, поэтому к ним отнеслись кс гуманостью. Хотя многие их бы замочили в месте с их родителями. и главное ихние клипы с мобилок можна найти в нете. смотреть которые невозможно.gorod.dp.ua/news/news.php
А вы за смертную казнь?
|
|
|
Сколько раз в день мы улыбаемся? Все зависит от человека и от обстоятельств. Но всегда ли мы улыбаемся, чтобы выразить удовольствие? Улыбка сложна и многое может нам открыть. Однако в отличие от смеха, который занимает ученых уже лет двадцать, улыбку — тончайшее проявление человеческих чувств — изучали мало.
Когда мы улыбаемся в первый раз? Между 30-м и 45-м днем жизни, самое позднее — в три месяца. Малыш улыбается, чтобы выразить радость при виде знакомого человека, от мелодичного звука или после еды. Затем, имитируя выражение лица взрослого, он учится вкладывать в улыбку разные эмоции. Американский психолог Поль Экман (Paul Ekman) выделил 19 улыбок, в том числе гримасы страха, презрения или иронии.
Улыбка — это в первую очередь мозговой процесс. Все начинается с возбуждения передней зоны гипоталамуса (а возбуждение задней зоны гипоталамуса вызывает обратную реакцию недовольства). Оттуда поток нервных импульсов передается в лимбическую систему, отвечающую за наши эмоции. Мышечный тонус ослабевает, появляется довольное выражение лица.
Чтобы засмеяться, мы задействуем 15 мышц; чтобы улыбнуться, их нужно не меньше. Однако в разных улыбках используются разные мышцы! Например, при вежливой улыбке — простом растягивании губ — сокращается большая скуловая мышца, а широкая и радостная улыбка задействует круговую мышцу, отвечающую за движения век. Причем мышцы вокруг глаз могут сокращаться только непроизвольно, когда мы действительно испытываем приятные чувства. А поэтому невозможно перепутать принужденную гримасу и улыбку счастья.
Улыбка — это другой язык, способ выразить то, чего мы не говорим словами. Улыбка — вовсе не слабое подобие смеха, она открывает нам разные миры: счастливая улыбка влюбленного, смущенная улыбка робкого человека, вкрадчивая улыбка соблазнителя или отрешенная улыбка Будды… Мы выбрали шесть улыбок и приглашаем вас с ними познакомиться.
Приветливая улыбка
Та, что нас встречает
Улыбка-приветствие, или улыбка вежливости, одновременно сближающая и сохраняющая дистанцию, способна сделать так, чтобы мы вдруг почувствовали себя в своей тарелке, даже если ничто не связывает нас с человеком, который нам улыбается. «Я всегда вспоминаю улыбку женщины, работавшей в нашей булочной, — рассказывает 36-летняя Александра. — Когда я маленькой девочкой приходила к ней за хлебом, ее улыбка доставляла мне огромную радость». Такая улыбка не обращена напрямую к нашему внутреннему миру, она адресована не тому человеку, которым мы являемся, а тому общему и универсальному, чей образ всех нас объединяет. «Искренняя улыбка затрагивает в нас что-то очень важное — нашу врожденную восприимчивость к доброте», — подчеркивает далай-лама в книге «Этика в новом тысячелетии» (София, 2004).
Смущенная улыбка
Оправдывает нас
Далеко не всегда улыбка выражает удовольствие, иногда она может говорить о нашем желании отстраниться. Смущенная улыбка может появиться на губах, когда мы совершили какую-то оплошность и нас охватило чувство стыда. Это улыбка-комментарий, которая говорит о нашем замешательстве. «Огорченная улыбка показывает, что мы пытаемся скорее совладать с эмоциями, чем просто перетерпеть их», — объясняет французский психотерапевт Катрин Эмеле-Периссоль (Catherine Aimelet-Perissol). Если наша улыбка имеет силу в человеческих отношениях, это отчасти потому, что она свидетельствует… о нашей хрупкости.
Отважная улыбка
Придает нам уверенности в себе
Заставляя себя улыбаться, мы тем самым запоминаем наши успехи, а не поражения. «Работая над своей улыбкой и приучая себя говорить на публике, я поверила в себя», — признается 48-летняя Лина. Улыбка помогает преодолеть стресс и спокойнее встречать перемены. «Я не знал, как попросить внеочередной отпуск, — говорит 27-летний Иван. — Решил подойти к начальнику с улыбкой. И это сработало!» Улыбка вызвала улыбку в ответ…
Защитная улыбка
Нас охраняет
В ситуации неизвестности улыбка — наше первое оружие, способ расслабиться, который помогает сдержать наши собственные агрессивные порывы и нейтрализовать ту агрессию, которую может испытывать по отношению к нам другой человек. Этот знак снятия напряжения используют во всех культурах. «Когда я захожу в комнату, где никого не знаю, то непроизвольно начинаю улыбаться, как будто хочу себя защитить», — признается 25-летняя Валентина.
Заговорщицкая улыбка
Объединяет нас
Заговорщицкая улыбка говорит о том, что у людей есть общее прошлое, что они пережили нечто важное вместе. Она выявляет глубокое взаимопонимание, близость с несколькими избранными людьми. «В процессе съемки мне нравится, когда удается поймать заговорщицкие улыбки и взгляды незнакомых людей на улице», — рассказывает путешествующий по миру 25-летний фотограф Стивен из Норвегии. Улыбки, которые он сумел запечатлеть на пленке, — лучшие воспоминания о его путешествиях.
Обольстительная улыбка
Та, что нас покоряет
Немецкий этолог Иренаус Айбл-Айбсфельдт (Irenaus Eibl-Eibsfeldt) доказал, что улыбка является частью ритуала обольщения во всем мире. Среди европейцев улыбка — это то, что женщины больше всего ценят в мужчине (37%); она опережает даже взгляд (13%)*. Улыбка одновременно ободряет и успокаивает. «Хотя у него не было никаких качеств, которые мне нравятся, он покорил меня своей нежной и игривой улыбкой, — рассказывает 33-летний фоторедактор Лиза, которая вот уже год живет со своим другом. — Я почувствовала себя совершенно обезоруженной и полностью доверилась ему»
|
|
|
Чорновил: Тимошенко - наркоманка со стажем
[12:09/11.08.2006]
Народный депутат Тарас Чорновил утверждает, что сам видел, как Юлия Тимошенко принимает наркотики. "Я сам наблюдал на одном митинге в 2002 году. Я стоял возле сцены, курил. Юлия спустилась тоже и, не скрываясь, стала втягивать с руки дозу белого порошка", - рассказал депутат, передает "КП".
Читать дальше... 
|
|
|
Компания Google опубликовала список Google Zeitgeist 2008, куда включены наиболее популярные поисковые запросы, введенные пользователями на протяжении уходящего 2008 года. Самые популярные запросы в текущем году можно условно разделить на три больших категории - политика и выборы в США, финансовый кризис, а также Олимпиада в Пекине. Читать дальше... Статистика запросов от пользователей из России Самые быстро растущие (Fastest Rising) 1. в контакте
2. одноклассники
3. википедия
4. переводчик
5. mail.ru
6. скачать игры
7. qip
8. картинки
9. яндекс
10. новости Самые популярные (Most Popular) 1. фото
2. игры
3. карта
4. mp3
5. погода
6. одноклассники
7. nokia
8. работа
9. картинки
10. в контакте Самые важные события 2008 года 1. олимпиада в пекине
2. евро 2008
3. война грузия осетия
4. кризис
5. коллайдер
6. евровидение
7. лига чемпионов
8. казантип
9. формула 1
10. helloween Самые популярные публичные люди 1. ранетки
2. дима билан
3. путин
4. бритни спирс
5. медведев
6. тимати
7. бумбокс
8. linkin park
9. tokio hotel
10. metallica Рейтинг "Кто такой...?" 1. ктулху
2. девид блейн
3. менеджер
4. кто ты такой
5. медведев
6. бог
7. кенни
8. копирайтер
9. нуб
10. модератор Рейтинг "Хочу изменить..." 1. цвет глаз
2. голос
3. цвет волос
4. имидж
5. судьбу
6. мужу
7. прическу
8. карму
9. пол
10. форму носа по мтаериалам www.denga.com.ua
|
|
|
 Я дізналася про це вчора ввечері, сидячи в переповненій маршрутці. Щойно побувавши на показі дипломної вистави у ляльковиків, я поверталася в гуртожиток, аби забрати сумку і поїхати на вокзал. Я мала від'їжджати додому. Як раптом мій телефон завібрував - надійшло повідомлення від моєї колишньої однокурсниці. Воно було стислим: "Наталії Петрівни Чечель більше немає. Рак забрав! Ненавиджу його... :-("Вам, мабуть, це ім'я нічого не скаже. Зізнаюся, мені самій воно теж мало про що говорить. Я ледве знала цю людину...
Коли помирають твої рідні, відчуваєш страшенний біль та спустошення... Коли помирають друзі (і таке було в моєму житті), відчуваєш жорстоку безпорадність і страх перед життям... Та днями померла людина, яка не була мені ані рідною, ані другом. Вона ніким не була. І я не можу зрозуміти, що відчуваю тепер... Бо ця людина БУЛА в моєму житті, і вона щось для мене зробила, щось дала мені... Не знаю, що саме. Знак, надію, вогник в очах... Словами це не поясниш.
Театральний критик, професор Наталія Чечель викладала у мене спецкурс "Телерадіотеатр" у моєму першому університеті. Загадкова інтелігентка, елегантно одягнена, із дуже повільним і тихим мовленням, абсолютний меланхолік, як мені тоді здалося...
Я вийшла з маршрутки і, поки йшла до гуртожитка, згадала нашу першу зустріч із нею. А взагалі, цих зустрічей було небагато, можна порахувати на пальцях. Коли вона до нас прийшла, я вже працювала на двох роботах, і за цілий семестр встигла побувати лише на трьох її парах. Її спецкурс обрала, бо вже потроху готувалася до вступу в театральний. Мій мозок, замучений видавничо-редакторською роботою, ледь не літав в екстазі, коли я приходила слухати її лекції. Вона розповідала про історію театру, античну трагедію, зачитувала фрагменти середньовічних фарсів, показувала якісь картинки, репродукції... А потім, у кінці пари сумно-сумно запитувала: "Вам хоч трохи цікаво це все слухати?" - що означало: "Я знаю, що це вашого фаху не стосується... Але так вийшло, що у вас є такий спецкурс, і я намагаюся вам його викласти як можу..." Як викладач вона мене не дуже вразила, бо здавалася занадто загальмованою, меланхолійною. Вона зацікавила мене іншим - тим, що закінчила театральний університет і якийсь час там викладала. А мені тоді конче необхідно було порадитися з кимось із приводу вступу...
Я побувала тільки на трьох її парах. Якщо чесно, зараз навіть не згадаю, що конкретно вона тоді розповідала. Тепер, коли я вже навчаюся в театральному, на парах з історії театру нам дають у тисячу разів більше і про античну трагедію, і про середньовічні фарси... Та щось вона зробила таке... Таке... Не знаю, що. Але від думки про її смерть мені боляче.
Учора цілий вечір поволі перед очима ставали маленькі картинки з життя, які вже майже стерлися з пам'яті.
Коли прийшла в гуртожиток, згадала, як знахабніла й один єдиний раз потелефонувала їй. Це було минулої зими, пізно ввечері.
За тиждень до того вона мала приймати в нас залік, на який ми повинні були принести роботу - написану п'єсу чи кіносценарій і прочитати за кафедрою. Я написала п'єсу і вирішила розіграти в аудиторії маленьку виставу. А після цього думала підійти до Наталії Петрівни і розповісти їй, що збираюся вступати в театральний, спитати в неї дещо... Я принесла музику, реквізит, спланувала сценографію... Але до нас прийшла аспірантка з кафедри і сказала, що Наталія Петрівна захворіла і її не буде. Виставу я розіграла, п'єса всім сподобалася. Але я була у відчаї.
Після цього я знайшла її електронну адресу на сайті кафедри. Написала їй, мовляв, це ваша студентка, мені необхідно з вами поговорити. На мій великий подив вона відповіла. Написала, аби я їй потелефонувала додому, бо в університеті її не буде тривалий час. І я потелефонувала...
Дуже довго вона згадувала мене, але зізналася, що таки не пам'ятає. Я стисло виклала їй, у чому справа. Вона вислухала спокійно, без емоцій. Сказала, що шанси вступити на бюджет є, розповіла трохи про майстрів, які набирали режисерські курси, побажала мені успіхів, але в кінці додала: "Знаєте, краще не робіть цього. Ви маєте здобути нормальну освіту!" Я відказала: "У мене і так буде освіта! Я ж бакалавр!" - "Бакалавр - це не освіта! А то професії творчі, важкі, ви навіть не розумієте, наскільки! Не треба вам цього, повірте!"
Її більше немає... Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася, де я зараз і чим займаюся? Хоча, що їй до того... Вона мене, мабуть, і не запам'ятала. У неї була погана пам'ять на студентів.
Я хотіла написати своїй однокурсниці, розпитати подробиці, чи було прощання, чи давно це сталося, коли з'ясувалося, що в неї рак... Та якось важко було і ніяково писати подібні смс-повідомлення... І чому на клятому сайті університету в новинах нічого немає?! Для чого він узагалі, той сайт? Для понту?
Мій потяг рушив, подзвонила мама, спитала, о котрій точно я прибуду. Потім почалася метушня з постіллю... Я сіла в куток, притулилася до стінки, заплющила очі і згадала нашу останню розмову з Наталією Петрівною.
Минулого літа я виловила її і попросила бути рецензентом моєї бакалаврської, оскільки вона єдиний викладач у нашому універі, хто компетентний у театральній тематиці. Коли принесла їй свою роботу, вона спитала: "Як вас звати?" Я хотіла натякнути, що це я, та сама студентка, яка збирається в театральний: "Маргарита! Я Маргарита! Ну... Ну?" Але вона похитала головою і знову зізналася, що не пам'ятає мене. Однак рецензію писати погодилася. Взяла мій мобільний, а за тиждень сама потелефонувала. Я тоді дуже здивувалася: така поважна людина, професор, театральний критик, доктор філософських наук - сама телефонує мені, студентці-трієчниці з приводу якоїсь нещасної бакалаврської роботи!
Рецензію вона написала посередньо, нашвидкоруч. Але сказала, що моя робота їй сподобалася, навіть порекомендувала кілька видань, куди її можна було би подати на друк. Коли я прощалася з нею, вона усміхалася. Спитала: "Які у вас плани на майбутнє? Магістратура?" Я знову намагалася натякнути їй хоч якось... Але вона так нічого і не згадала про мене. Цікаво, чи вона вже хворіла тоді, чи ні?
Восени я побачила її востаннє, випадково. Уже студенкою театрального я йшла до університету вулицею Ярославів вал. Вона йшла мені назустріч. Я здивувалася, але не стільки через таку несподіванку, скільки через її новий імідж - стижка майже "під хлопчика" замість гарної жіночої зачіски. Тепер-то знаю, що це було не просто так... Я тоді привіталася з нею, але вона мене не впізнала.
Я не знаю точно, що ця людина для мене зробила. Я навіть її студенткою нормально побути не встигла. Я ледве її знала. Та, можливо, іноді нам достатньо простої усмішки, елементарної душевної відкритості, звичайної людської теплоти... Нехай навіть не до нас спрямованих, і не таких явних зовні... Інакше як пояснити, що відучора мені буквально все нагадує про цю людину?
Учора вночі, коли я вийшла з потяга, сніг так гарно переливався у світлі - я згадала її біле монто, в якому вона одного разу прийшла до нас на пару. Потім знову подзвонила мама - і я здригнулася, бо пригадала телефонний дзвінок улітку. А потім я викликала таксі по мобільному, і натрапила у своїй телефонній книзі на запис "Наталія Чечель, 8097..." Його потрібно стерти... Та чомусь я досі цього не зробила. Цікаво, якщо зараз набрати цей номер, чи хтось відповість? А якщо написати листа на її пошту, чи хтось прочитає? Що буде з її листами, роботами, статтями, смс-ками, телефонними номерами?
Чомусь мене це збентежило...
Вона не була мені ані родичкою, ані другом... Вона ніким мені не була. Та вона БУЛА в моєму житті...
Прощавайте, Наталіє Петрівно! Спочивайте з миром...
Хоча я досі не можу повірити, що Вас уже немає!
|
|
|
Нарешті сесії кінець. Попереду майже три тижні канікул. Останні чотири місяці мого життя були важкими і болісними. У нашій майстерні перший семестр першого курсу – це своєрідне випробування на витривалість, перевірка духовних та фізичних сил. У вересні, коли заняття тільки почалися, викладачі нас одразу попередили: тут ніхто нікого не жалітиме, заганяємо до смерті, тому хто з вас хоч трохи сумнівається у виборі професії, нехай краще одразу забирає документи і йде. Цей семестр кардинально змінив усе в мені, перевернув мій світогляд догори дригом. Виявилося, що для акторства я замкнута, закрита і пасивна, на відміну від моїх одногрупників. До того ж на курсі лише я одна не маю попередньої театральної освіти. Але наш викладач Леонід Бенедиктович Остропольський наказав мені раз і назавжди про це забути. На кожному занятті він спеціально примушував мене грати по кілька етюдів, повторювати кожну вправу по кілька разів, зупиняв, сварив, іноді кричав, робив такі зауваження, від яких мені хотілося лізти на стіну. Одного разу ми займалися ввечері. Він наказав мені зіграти з моїм одногрупником останній етюд. Як завжди у мене нічого не виходило. І тоді він сказав, що додому ніхто не піде, доки у мене не вийде зіграти як треба. Ми вийшли з університету десь о пів на дванадцяту ночі… А пізніше за кожну помилку на тренінгу він навіть наказував віджиматися від підлоги. Ох і накачала я тоді м’язи! У жовтні мої нерви почали здавати. Якось я сказала Леоніду Бенедиктовичу, що мені важко, бо звикла тримати все в собі і не можу показувати назовні свої почуття. Він гнівно заявив: «Не можете? Значить вас узяли помилково! Переходьте на театрознавчий!» Ці слова викликали у мене такий страшний спротив! Я відказала: «Ні! Я буду режисером!» А він усміхнувся і відповів: «Тоді щоб я більше від вас не чув, що ви чогось не можете або не вмієте! У нашій майстерні немає таких слів! Або працюйте і робіть, або забирайтеся!» Відтоді я сама собі заборонила будь-яке «невміння». У листопаді нервів додала розмова віч-на-віч із Любов'ю Андріївною Підлісною, нашою викладачкою зі сценічної мови. На індивідуальному занятті вона раптом виказала мені все, що думає про мене. Зауваження були доволі різкими, знову з приводу мого акторства. «Що ви робите? Відпустіть себе! У вас суцільний емоційний затиск! Ніякого творчого нахабства немає!» Та я і сама чудово це знала. От тільки впоратися з цим не виходило. Зрештою Любов Андріївна спитала: «А чого ви вирішили йти на режисуру? У вас же така чудова професія, редактор!» Я стисло пояснила їй, як усе було. «Але ж режисер – це дуже важка професія для жінки!» - «Я знаю…» Я, мабуть, виглядала тупо в її очах. Але після цієї розмови вона чомусь іще більше взялася за мене. А в мене почалися істерики мало не щодня. Після однієї з таких істерик я у відчаї пішла до перукарні й обрізала своє довге волосся. Від цього на душі різко полегшало. Отак я і жила до зимової сесії. Яка, на диво, для мене закінчилася супер-пупер-мегауспішно! На заліку зі сценічної мови відбувся мій перший академічний виступ перед публікою. У комісії окрім Любови Андріївни були інші викладачі кафедри. Прийшов якийсь коментатор з телебачення, не пам'ятаю його прізвища. Як мені потім переказали добрі люди, він дуже позитивно про мене відгукувався. І взагалі для мене все пройшло чудово. Незабаром постараюся розмістити наші фото з цього заліку. Акторський тренінг, за бажанням Михайла Юрійовича Резніковича, ми складали на новій сцені в Театрі російської драми. Перевдягалися за лаштунками, в бутафорній, для заліку використовували справжній театральний реквізит. У нас більшість занять із фаху проходять у цьому театрі. Але тільки на заліку я відчула, наскільки легше робити акторські вправи тут, ніж в аудиторії. Емоційні затиски раптом зникли, звідкись з'явилися шалена зібраність, настрій, енергія… У театрі все нагадує про твою майбутню професію. Тому, коли працюєш, навіть стіни допомагають. Залік з режисури тривав майже 4 години, в кабінеті у Михайла Юрійовича. Склали тільки ми удвох із моїм одногрупником Андрієм. Решта досі ходять складати і тремтять від страху, бо їх попередили, що найслабшого виженуть з курсу. Після Різдва почалися іспити. Вони здалися мені казковими. Я навіть не відчула, що то були іспити. Готуватися до них було неймовірно приємно. Чи можете повірити, що таке буває? Читати про мистецтво та архітектуру Давнього Єгипту, Греції, Риму, роздивлятися єгипетську символіку, вивчати грецьку скульптуру… Перечитувати, як проходили у Давній Греції Панафінейські свята чи Великі Діонісії, занурюватися у структуру будівлі античного театру, читати античну драматургію… Отже, сесії кінець. Цей семестр був важким і болісним. Та в мистецтві по-іншому не буває. Витримаєш – добре, схибиш – тобі кінець. Але попри все, то були найкращі дні. Найщасливіші і найплідніші в моєму житті! Я люблю тебе, мій університете! Я люблю тебе, театр! Я люблю тебе, моя майбутня професіє! Каж, далі буде ще важче… Та головне – БУДЕ!
|
|
|
"Качество Вашей жизни будет определяться
тем, насколько глубоко Вы посвятили себя совершенству, -независимо от
того, какое поле деятельности вы выбрали".
Винс Ломбарди.
|
|
|
Когда-то люди
думали, что когда кто-то умирает, его душу в страну мертвых уносит
ворон. Но иногда... лишь иногда... ворон приносит эту душу обратно,
чтобы восстановить порядок вещей...
|
|
|
«А
Красота - один из видов Гения, она еще выше Гения, ибо не
требует понимания. Она - одно из великих явлений окружающего
нас мира, как солнечный свет, или весна, или отражение в темных
водах серебряного щита луны. Красота неоспорима.» Оскар Уайльд
|
|
|
Сьогодні мій викладач з режисури спитав у мене, чи можу сказати принаймні приблизно, чим жив російський драматург Олександр Вампілов, що він відчував і що хвилювало його в житті. Я сказала кілька слів про важке дитинство, про втрату батька, про багатодітну родину, про дружину та доньку, про радянський режим… Він зупинив мене. «Марго, ви говорите вірно, але упускаєте дещо дуже важливе і … дуже вам знайоме. Я так думаю…» Я спочатку замислилася. Що такого може пов’язувати мене з Вампіловим? Але за п’ять хвилин із моїх очей покотилися сльози… Що відбувається з тобою, коли ти не той і не інший, коли ти «наполовину»? Коли всі навколо нормальні і повноцінні, а ти - «наполовину»? Коли до дев'ятирічного віку живеш на Сході і нічого не знаєш про своє «наполовину», а потім раптом потрапляєш в інше оточення і розумієш, що ти не такий, як усі. Чи можете ви уявити, як воно? Як воно, коли, починаючи з третього класу, ніхто не хоче сідати з тобою за одну парту, ніхто не хоче з тобою розмовляти. Коли всі тебе цураються, наче в тебе екзема. Коли на перервах тебе всі штовхають, б’ють і кричать услід: «Забирайся звідси! Тобі тут не місце!» Або регочуть з тебе щоразу, як ти з'являєшся в коридорі. Я ніколи не забуду свого дитинства. Це була жорстока школа життя. Щодня прибігаєш з уроків, плачеш і кричиш: «Мамочко, я не хочу жити! Я не хочу бути такою! Навіщо ти мене народила?!!!!!» Мама нічого не могла зрозуміти, бо я нічого не пояснювала. Я тільки плакала постійно, а потім сиділа у своїй кімнаті годинами перед іконою і молилася, аби швидше померти. Усе з'ясувалося лише за кілька місяців, коли мама нарешті змусила мене розповісти, в чому справа. Одразу пішла розбиратися до школи, була розмова з класною керівничкою. На якийсь час це припинилося. Аж допоки не прийшли новорічні свята. Ми робили новорічний ранок. Нас вчили колядок, щедрівок, танців, усім роздали слова, дали завдання… Усім, окрім мене. Бо свято мало бути в українських традиціях, і я там трохи не в тему. Цього разу за мене стала сама класна керівничка, і мені таки дали розповідати віршика. Я була такою щасливою! Сама готувала костюм для виступу, мама своїми руками робила мені віночок, чіпляла стрічки. Однак, коли настав той день і я вийшла виступати вся в українському, усі вони: мої однокласники, їхні батьки, вчителі, усі дивилися на мене і ледве стримували сміх. А під кінець дехто не витримав і почав реготати. Мені було 10 років. Я розповідала свого віршика, дивилася в очі тим людям, і ридання знову підступали до горла. Я стрималася. Ридала вже потім, коли повернулася додому. Я ненавиділа свій клас. Він був для мене кліткою з дикими звірями. Я ненавиділа свою школу і буквально скаженіла від щоденних косих поглядів у свій бік. Але… То була єдина російська школа в місті. Я не знала української мови. Не розуміла її. Не могла ані читати, ані писати нею. До того ж. де гарантія, що в іншій школі буде краще? Тож залишалося стиснути кулаки і терпіти. Я виходила надвір лише за необхідності: школа чи музикалка. Навіть боялася вийти в магазин. Боялася тих людей, тих поглядів, того сміху. Особливо боялася малих дітей. Це найстрашніша категорія. Якщо вони тебе побачать, то вже не дадуть спокою: бігтимуть за тобою, сміятимуться й обзиватимуть найболючішими словами. Вони краще за будь-кого іншого нагадають тобі про твоє «наполовину». У такій ситуації іноді настає період, коли намагаєшся прийняти все як належне і робити вигляд, що нічого не сталося. І я намагалася. На певний час це допомагає. Але потім хтось неодмінно запитує: «Ти що, коли дивишся у дзеркало, не бачиш різниці… ну… що ти не така як усі?» Щоразу як ножем по серцю. А ще настає період, коли ненавидиш своїх батьків за те, що вони закохалися й одружилися. Коли звинувачуєш маму в тому, що вона думала тільки про себе і не подумала про почуття майбутніх дітей. А десь з класу шостого починаються пляшки з ацетоном, пігулки, мотузки… І щоразу в останній момент зупиняє ВІРА. Рятує ВІРА. Коли плачеш, хочеш піти, бо не можеш більше терпіти цей біль, та раптом усвідомлюєш, що це великий гріх. Саме в такі хвилини (це правда, я не божевільна!) я відчувала невидиму силу, яка керувала мною, говорила зі мною, рухала мої руки, ноги, відводила від того страшного вчинку. Коли мені було 16, мама дізналася про батькову зраду. Вони розлучилися. Я тоді ненавиділа їх обох. У мене був нервовий зрив. І відтоді я навіть із кімнати рідко виходила. Приходила зі школи і закривалася там на цілий день. Обідала і вечеряла – все там. І ніхто не міг туди зайти. Мама жартома називала мою кімнату склепом. Ніхто не знав, що я там роблю. Я вчилася, читала, писала, співала, займалася музикою… Але цього ніхто ніколи не бачив. Так тривало аж допоки в 11 класі наша вчителька з української мови одного разу на уроці не спитала, чи хоче хтось із нас піти на міську олімпіаду. Усі попередні роки там ніхто з нашого класу не брав участі. І вона спитала просто так, аби виконати чергове офіційне розпорядження. Бо в нас усе-таки російська школа. Щось вдарило мені в голову, я підвелася і сказала: «Я піду!» Вона м’яко натякнула мені, що, можливо, не варто. Але я твердо сказала: «Я піду! І крапка!» Господи! Як описати те відчуття? Коли сидиш на олімпіаді з української мови, пишеш роботу і ловиш косі погляди комісії. І коли до тебе єдиної щопівгодини підходять спостерігачі і здивовано заглядають у твої аркуші. А то і беруть в руки написане, гортають, аби переконатися, що «оця от істота східного походження справді знає щось по-українськи». Це дійство тривало чотири години… А наступного дня гуділо все місто. Я посіла перше місце, причому обійшовши на цілих 25 балів навіть нашу елітну гімназію імені Тараса Шевченка, «колиску української мови». Нашій директорці не давали спокою, постійно телефонували з відділу освіти. Мовляв, не може такого бути, російська школа і т.п. Я сама довго не могла повірити. За кілька днів я поїхала на регіональну олімпіаду до Кіровограда. Там знову довелося пережити ті самі відчуття. Тільки цього разу все було набагато гостріше і болючіше. У мене був третій результат. І хоча наша директорка потім говорила, що насправді я була першою, а мене навмисно спустили на третє місце, я все одно була щасливою. Я, «східна істота» - третя зі знання української мови в усьому регіоні! Наближався час обласної олімпіади, у відділі освіти вирішувалася моя доля. Не знаю, що там зробила моя вчителька з мови. Здогадуюся лише, що без скандалу не обійшлося. Нашій директорці знову телефонували. Це вже потім я дізналася, що їй говорили: «Російська школа, куди ви претеся?!» Бо наша школа зроду нічого не здобувала з української мови. Я поїхала на обласну. Але повернулася ні з чим. Саме тоді у мене і виникла така любов до нашої мови, бажання боротися за неї, спілкуватися нею, писати і читати нею. Як опір усьому, що зі мною відбувалося. Після цього мені стало набагато краще. Вчителі мене поважали. Однокласники… До них мені більше не було діла. Я мріяла тепер, аби швидше випуститися і поїхати з цього клятого міста. Після першого курсу я охрестилася, остаточно обірвавши стосунки з батьком. Я гостро відчула, що це – моя країна, моя мова, моя культура. І я не можу бути конфуціанкою. Охрестилася, бо так воліло моє серце. Бо саме ТА сила рятувала мене тоді, в дитинстві. І саме ЦЯ сила зараз допомагає мені, живе в мені. Я не можу без неї. Я досі ненавиджу свій розріз очей. Думки про пластичну операцію, на яку я колись назбираю грошей, з'являються у мене так само, як і в дитинстві. Скажете, це божевілля? Спробуйте пожити так само, і вам уже так не здаватиметься. Але це ще півлиха. Зараз я дедалі частіше думаю про своїх майбутніх дітей. І розумію, що не хочу дитину. Точніше, хочу, але… Що відчуватиме моя дитина? Що з нею буде? У мене вийшло не зірватися, я витримала. Але чи витримає це моя дитина? Чи зможе вона вижити в цьому світі? Бо якщо з нею буде те саме, що і зі мною, краще я вже залишуся бездітною. Олександр Вампілов був наполовину бурятом. Чи знаю я, що він відчував і як жив? Так, знаю. І тепер, під час читання кожної його п’єси, мене пронизує легкий холод. Я ніби переймаю собі емоційний стан цього видатного драматурга. А скільки взагалі у світі таких людей? Людей, які «наполовину»? І скільки з них врятованих, а скільки тих, що зірвалися і не витримали… Через цей жорстокий світ і через наше кляте забобонне суспільство...
|
|
|
 Цей вечір я вирішила присвятити артистці, про яку знаю дуже мало. Але тим не менш – достатнього для того, аби залишити всі справи і прийти на її бенефіс. Я не пошкодувала. Не лише через веселе і цікаве дійство. За один вечір я побачила стільки лицемірства і брехні, скільки не могла побачити за цілий рік. Велика театральна сцена оголює людську сутність. Там нічого неможливо приховати, неможливо збрехати – це одразу видно. І одразу чути, коли людина говорить щиро, а коли бреше. На жаль, на цьому заході брехні було дуже багато.Ювілейний вечір народної артистки України, акторки Театру російської драми Надії Петрівни Батуриної розпочався фрагментом із вистави «Як важливо бути серйозним» за Оскаром Вайльдом, де вона грає леді Брекнелл. Прямо під час дійства її привітали молоді актори-студійці й подарували великий букет квітів. Це було справді щиро. А от далі… Хотілося затулити вуха і не слухати тієї дурні, яку мололи наші вельмишановні високопосадовці. У них на обличчях було написано, що вони взагалі вперше в житті бачать Надію Петрівну і прийшли сюди, аби просто зайвий раз пропіаритися. Спочатку зачитали привітання від Міністерства культури і туризму. А потім на сцену піднялася начальник Головного управління культури і мистецтв Світлана Зоріна. Думаю, від її промови Надії Петрівні стало ніяково. «Ви прожили таке красиве життя! Ви така чудова акторка! Я так вас люблю! Управління культури вітає вас із ювілеєм і дарує вам ось ці квіти…» Красиве життя… Вона живе сама, її чоловік, якого вона дуже кохала, помер. У неї немає дітей. І взагалі немає нікого. Про неї нікому піклуватися, нікому купити їй ліків, чи навіть сходити в магазин по хліб. Вона стільки всього пережила в цій країні і в цьому театрі. І ось ювілей – раптом усі її полюбили і прийшли привітати з тим, що вона прожила таке красиве життя. Подібних промов пролунало дуже багато. Люди виходили й самі не розуміли, що вони говорять. Причому говорили або суржиком, або ламаною українською. Слухати було і смішно, і боляче. А крапку на цій виставці лицемірства поставила Спілка театральних діячів. Актор Олексій Богданович, з усієї сили намагаючись говорити українською, промовив: «Надіє Петрівно, будь ласка, запросіть нас на вашу виставу. Я вже давно не бачив, як ви граєте. Не пам’ятаю навіть, коли востаннє. Дуже давно. А ось зараз подивився фрагмент із вистави, і мені так сподобалося… Щоправда, коли я вас бачив давно, то ви грали по-іншому. Але зараз набагато краще. То ви запросите нас?» Він, либонь, подумав, що це буде смішно. Але в залі ніхто не засміявся. Серед глядачів в основному були колеги Надії Петрівни, артисти Театру російської драми. З їхнього боку відчувалося обурення. Цю фальшиву атмосферу на деякий час перервала народна артистка України Олександра Смолярова, яка прямо зі сцени сказала: «Надю, я розумію, що ти зараз відчуваєш. Адже нам, артистам, у житті не доводиться чути навіть третини цих слів, які говорять на таких вечорах!» На завершення Надії Петрівні подарували іграшку Буратіно, з якою вона вела телепрограму «На добраніч, діти!» Це, дякувати Богові, було щиро. Коли артистці надали слово, у її голосі було все: і щастя, і ненависть до всіх тих лицемірів, і любов до всього чистого і прекрасного, і неймовірна жага жити далі і творити. У багатьох у залі були сльози на очах. І в мене теж… Вона обійняла Буратіно: «Я вдячна телебаченню за те, що воно познайомило мене зі справжніми людьми – з дітьми! Батьки люблять своїх дітей, піклуються про них, годують, загодовують. Але дуже рідко зазирають у їхній внутрішній світ. Коли я вела цю програму, отримувала листи з усієї країни! Що ж мало статися, аби ця маленька людина на самоті вирвала звідкись шматочок паперу і написала листа якійсь тьоті Наді та якомусь Буратіно? Дитина виливала на папір усі свої переживання, почуття, образи… Батьки навіть не замислюються, як їй може бути погано! І я вдячна телебаченню за те, що мала змогу зазирнути у той потаємний світ дитячих почуттів!» Потім вона звернулася до своїх колег-артистів: «Я безмежно вдячна моїм друзям і Михайлові Юрійовичу Резніковичу за цей вечір! Я знаю. Що ви зробили це від серця і що у вас багато своїх проблем і турбот. Коли я бачу в людях таку безкорисність, то розумію, що в цьому світі ще є життя, навіть у такі важкі часи! Незважаючи на все те, що говорилося сьогодні спеціально, як на всіх ювілеях, за цей вечір я заново пережила своє акторське життя! Дякую вам за це!» Ну а потім вона спрямувала свій погляд на офіційних осіб: «Зараз я працюю над виставою за твором Ісаака Зінгера. Читаючи його я поставила собі запитання: що тримає людей у цьому житті? Спочатку думала, що кохання. Але ні, воно ж іноді зникає. Тепер я точно знаю. Людину в цьому житті тримає те. Що вона комусь потрібна. А якщо непотрібна, то жити вже немає сенсу. І тому я вдячна вам за те, що ви тут, за вашу увагу, за ваш час… У моєму житті були дві близькі людини: мої мама і чоловік. Але якщо є той інший, кращий світ, то вони і зараз зі мною. Вони благословляють вас сьогодні!» Щойно вечір оголосили закритим, тих високих любителів мистецтва як не було. Але сцену заповнили колеги, друзі та шанувальники Надії Батурином. Усі її вітали, обіймали, цілували, дарували квіти, подарунки… Але це вже була щирість, до якої байдуже всім телекамерам і диктофонам. Фото: www.dt.ua
|
|
|
Зарегестрировал свой подпроект в проекте hiblogger.net, и сабственно сам онный на сайте internetmap.info. Кроме того что сделал под эти кнопки отдельный боковой блок, еще и решил сделать эту запись. Для того что бы Все кто неравнодушен, помог поднять НАШ Love HI!!! Очень большая просьбы Всем нажать хоть по разику на ниже приведенные кнопочки. А можно и не по разику, если ip у вас динамический ))) ниже привожу КОД именно для HI и кнопки (вдруг кто захочет выложить). http://www.internetmap.info/cgi-bin/go.cgi?site_id=84514" target=_blank> http://www.internetmap.info/images/im_88x85.gif" border=0 alt="Hiblogger.net on the map Internet Map"> Надо сделать минимум 250 кликов. Также если кто есть сочувствующий предлагаю скинуть Мне деньги (связь в личных сообщения, только пишите в теме что касательно InernetMap). Минимальный домик стои - 15$. Максимальный - 50$. Так что уже не подведите родненькие не подведите ) 
Метки:
карта, интернет, проект, информация, картника, реклама, блог, map, internet, project, information, kartnika, advertising, blog, інтернет, інформація, мапа
|
|
|
Счастливых выдают глаза:
Как выдает Христа распятье,
Как шлюху - призрачное платье,
Как боль душевную - слеза.
Счастливых выдают глаза,
Что светят яростно и ярко,
Их взгляд один ценней подарка,
Который не вернуть назад.
Счастливых выдают глаза -
Сильней, чем клятвы и молитвы.
Сильней, чем вера в чудеса,
Пейзаж прекрасный после битвы.
Счастливых выдают глаза...
|
|
|
|
 |
Сообщество предназначено для выливания своих нигативных эмоций на источник спровоцировавший их! Это может быть работа, начальник, подчиненный, жена, любовница, КОЗЛОВСКИЙ, квЕстики и другие пи.., тошнотики, блогеры , политика, медицина, образование, ну вообщем вы поняли. Дерзай!
|
Июль
|
|
| |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
6 |
7 |
8 |
9 |
10 |
11 |
12 |
|
13 |
14 |
15 |
16 |
17 |
18 |
19 |
|
20 |
21 |
22 |
23 |
24 |
25 |
26 |
|
27 |
28 |
29 |
30 |
31 |
|
|
|
|
Комментариев 4
truba в друзья
Стать участником
