САШКОВЕ ПОКОЛІННЯ
Коли старші покоління питали себе «Де є наші національні герої?» – ми питали «Де є наш Камю? Де є наші Бітлз?» Пісні про «чічки-смерічки» були нам так само далекі, як і пісні про комсомол.
Смерть возвеличує. В Унівському монастирі розповідають про старшого монаха, який знав і ще добре пам'ятав Климентія Шептицького. Йому тяжко було сприйняти новину, що Климентія вознесено у стан великомученика - не зі заздрості, а тому, що знав його як живу людину. Наше покоління має своїх великих - і в тому числі Сашка Кривенка. Він був незвичайним за життя, став великим після смерті. Навколо його імені починає формуватися певний культ, що має уже як своїх полонителів, так і своїх іконоборців.
Я не збираюся причинятися ані до творення культу, ані до його розбронзовування. Я хочу вшанувати пам'ять про нього в інший, відповідніший і, на мою думку, більш гідний спосіб - започаткувавши дискусію про те, чим, власне, є те покоління, яке він уособлював, і що з цього випливає. Далі я буду вживати як синоніми слова «Сашкове покоління», «наше покоління» і «ми» - останнє не з бажання примазатися до чужої слави, а радше як констатацію факту: вважаю себе належним до цього покоління й ідеологічно, і біологічно. Це покоління дебютувало на хвилі горбачовської перебудови як 20-річні, а зараз, по досягненню певного віку (40 і більше років), перебирає на свої плечі тягарі і принади влади, реальної і символічної. За всіма ознаками, це покоління перебуватиме при владі щонайменше 20-25 років, а отже, визначатиме курс, яким рухатиметься Україна. Тому обговорення цієї теми дає нам можливість привідкрити занавісу, що відділяє нас від майбутнього. Зрозуміло, що ми не можемо сподіватися на аж надто багато: історія примхлива і непередбачувана, а тому, якщо нам вдасться щось розгледіти за її занавісою, то хіба що дуже загальні і дуже розмиті контури - але аж ніяк не сам сценарій, за яким історія буде розвиватися.
Трохи теорії, перш ніж перейду до теми. «Поколіннева історія» в Україні досі перебуває у пелюшках. Досі головними поняттями, навколо яких українські історики організовували свої дослідження й оповіді, були «клас» або «нація». Неважко, однак, помітити, що навіть коли різні класи і нації ворогують між собою, їх об'єднує щось таке, що виходить за межі класових антагонізмів чи національних відмінностей: скажімо, Бандера у багатьох підставових рисах схожий більше на Хвильового, аніж на Грушевського та Франка.
Цим об'єднуючим є «біологія, помножена на соціологію». У «старі добрі часи» через зміну поколінь забезпечувалася тяглість традиції - як це відображено у біблійному переліку «від Авраама до Ісуса», чи у словах спартанської пісні: «Ми є тими, ким ви були вчора - ви станете тими, ким ми є сьогодні». Останні два століття поламали цю схему. Скарги старших на зіпсованість молодшого покоління можна знайти ще в староєгипетських папірусах та античних текстах. Але від ХІХ століття у стосунках між «батьками» і «дітьми» стається щось принципово нове: «діти» більше не хочуть бути схожими на «батьків», «батьки» перестають розуміти своїх дітей. Історичні зміни все частіше набирають форми «бунту поколінь» чи «молодіжних революцій» - як-от у випадку «Молодої Італії», російських нігілістів у 1860-70-х, Hitlerjugend-у, sixties у Європі та США, «шестидесятників» у СРСР і т.д.
Теорія поколінь у соціології з'являється у міжвоєнну добу, коли роль поколінневих змін у змінах політичних стала очевидною. Х.Ортезі-і-Ґассету, одному з її перших теоретиків, належить метафора покоління як каравану, в якому кожен мандрує життям як «в'язень із власної волі». Що прив'язує нас до цього каравану - то це любов до поетів і письменників, яких ми читаємо, музики, яку ми слухаємо, жінок, які уособлюють наш ідеал краси, місць, до яких найчастіше повертається наша пам'ять, тощо. Цей поколінневий зв'язок формується у молодому віці, 17-25 років. Оскільки останні десятиліття позначені сильною акселерацією, то можна говорити про зменшення нижньої планки до ранньо-підліткового віку, 13-15 років.
Дуже умовно до «Сашкового покоління» можна віднести людей, які народилися після смерті Сталіна і падіння Хрущова (2-3 роки в один чи інший бік суттєвої різниці не становлять). Відповідно, формуючим нас пережиттям було не падіння комунізму - бо тоді нам було уже по 20-30 років, і ми були уже сформовані, - а кінець 1960-х - середина 1970-х років. Це був час відносного спокою і відносного благополуччя, першого після «великої тридцятирічної війни ХХ століття» (1914-1945).
На відміну від наших батьків, наше покоління було вільне від травматичних спогадів війни, насильства, голоду та інших життєвих незгод. Для них головною метою було вижити - і це підбивало їх на важливі життєві рішення (як-от у випадку батьків Кривенка, які переселилися до Львова, втікаючи від голоду на Вінниччині) а привчало вдовольнятися малим. Ми ж могли плекати більші життєві амбіції. З історичної перспективи, стабілізація життєвих обставин та зменшення життєвих ризиків становить підставу для глибоких і сталих змін - на противагу тому, що говорять марксисти, багато революцій стається не тоді, коли становище погіршується, а коли воно починає виправлятися (у чому, до слова, переконує приклад Помаранчевої революції).
Із соціологічної ж точки зору, наше покоління знаменувало рух «догори» у суспільній ієрархії. Іншими словами: ми були дітьми чи внуками селян або робітників - але самі не були селянами чи робітниками. Зрозуміло, що в українському випадку ми не були першим таким поколінням. Цей рух «догори» почався ще на межі ХІХ-ХХ століття. Однак від цього часу й аж до 1940-х років кожне нове покоління, як тільки ставало на ноги, за декілька років обезголовлювалося війнами, революціями і репресіями. Нагадаю: від початку першої і до кінця другої війни в Україні загинули насильницькою смертю кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Ми ж народилися після війни. А, отже, були одними з тих перших, які могли соціально авансувати не поодинці, а як ціле покоління.
У цьому відношенні життєвий досвід нашого покоління значною мірою схожий на досвід «шестидесятників»: вони хоч і народилися до війни чи під час неї, але у війні безпосередньої участі не брали (а, отже, мали кращі шанси вижити, аніж їхні батьки) - а їхня соціалізація відбувалася після смерті Сталіна, на хвилі хрущовської відлиги. Як писав Валентин Мороз, «шестидесятниками» були художники, які хотіли малювати, але не тільки портрети Леніна; поети, які мали бажання писати вірші, але не лише про Сталіна і мир; учені, які хотіли вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували «зверху». Значною мірою поведінка «шестидесятників» творила простір, у якому нам було легше робити свої життєві вибори: ми мали готові взірці для наслідування.
Що, однак, рішуче відрізняло «нас» від «них» - то це міра ізоляції і провінціалізації України. Один історик точно підмітив: читаючи тексти українських дисидентів 1970-80-х років, не можеш позбутися враження, що їх писали «інтелектуальні Робінзони Крузо» - тобто люди, відрізані від зовнішнього світу і позбавлені знання про нього. Україна, вільна і некомуністична (чи, принаймні, комуністична - але не в радянський спосіб) була для них головною ціллю та самодостатньою цінністю. Питання, як вписати Україну у зовнішній світ, для них не існувало - бо для них не існувало самого зовнішнього світу.
Цей зовнішній світ заіснував власне для нашого покоління. Поки впала Берлінська стіна, ізоляція України і всього комуністичного світу впала у 1960-70-х роках під хвилею короткохвильового радіо, перекладної літератури та рок-культури. Зустріч із цією хвилею було найбільшим формативним досвідом нашого покоління. Коротко її можна описати за формулою «Віні-Пух - Бітлз - BBС». У цій формулі можна замінити Віні-Пуха на героїв Камю, Бітлз на Пінк Флойд, ВВС - на «Голос Америки» і т.д. - але ці зміни не змінять самої суті. Після того, як ця західна хвиля досягла Радянського Союзу, падіння комунізму стало питанням часу: він програв битву за нове покоління. Як образно сказав один львівський хіпі в недавньому інтерв'ю: молодь запалила свічку надії на щось краще у суспільстві. Нас хвилювало, чи це станеться ще за нашого життя, а якщо станеться - то чи не будемо ми занадто старими, щоб із цих змін скористатися.
Важливим було ще дещо інше: зміна поколінь тоді, дарма на Заході, чи на Сході, стала синхронною, а формативний досвід тут і там схожим. Між американськими sixties та українськими «шестидесятниками» лежить світоглядна прірва: формально одне й те саме слово позначало тут і там різні цінності. Між поколінням 1970-1980-х років цієї пропасти уже не було. Кожен, хто слухав пісню польського Perfecta про Радіо Люксембурґ, зрозуміє про що йдеться. Кожен із нас мав у своєму житті пригоду, коли скучна розмова з американцем чи німцем раптом почала іскритися після короткої згадки про рок-групу, яку ми однаково любили підлітками по різні боки Берлінської стіни. Коли старші покоління питали себе «Де є наші національні герої?» - ми питали себе «Де є наш Камю? Де є наші Бітлз?» Ми хотіли «вестернізації» і «модернізації» України - а солідаризувалися з тими, хто хотів того самого. Тому Лесь Курбас був нам ближчим, аніж Старицький (Сашко «кохався» у Курбасі, і перші його підліткові мрії були пов'язані з українським авангардистським театром»), а пісні про «чічки-смерічки» були нам так само далекі, як і пісні про комсомол.
Критика національних символів викликала і викликає роздратування старших, як рівно ж наших однолітків-патріотів. Будить у них підозру, що ми робимо це з прагнення до слави, західних гонорарів чи політкоректності. Вони, однак, не розуміють, що ця постава продиктована нашими цінностями -- а цінності служать сильнішою мотивацією, аніж слава і гроші.
Без цього контексту не можна зрозуміти такого Сашкового тексту, як «Маргінальна моя Україна» (http://www.dt/ua/3000/3050/38940/), - тексту значною мірою парадигматичного для нашого покоління. Нагадаю: цей починається з декларації нелюбові як до «безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси», так і до «непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку, або як гідроцефала з налитими кров'ю очима при слові «москаль» та «жид». Під цими словами могли би підписатися Андрухович, Возняк, Забужко, Рябчук, Скрипка - обмежуся тут алфавітним переліком найвідоміших імен нашого покоління, - як і, вірю, більшість авторів і значна частина читачів ZAXID.NET незалежно від свого віку.
Дискусії на ZAXID.NET показують водночас щось нове: нас висміюють і нас критикують люди значно від нас молодші. Зокрема, звинувачують, що ми вимахуємо перед собою Сашковими текстами і творимо його культ заради маскування свого безсилля. Можливо, так і є. Ззовні видно краще, аніж зсередини. Я не виступатиму тут проти злорадості наших критиків - тут, як говорять, Бог їм суддя. Мене цікавить що інше: що ця критика приносить до розуміння нашого покоління - і до того, що йде за нами вслід і відправить нас на пенсію за які 20-30 років.
Характерний для нашого покоління рух «догори» провокував нові а часто завищені соціальні очікування. Це, у свою чергу, творило сприятливий ґрунт для радикальних ідеологічних змін. Звідси - наша схильність до теоретизування й узагальнень, непереборний внутрішній романтизм (попри часте вдавання з себе циніків - що, до речі, часто практикував і сам Сашко), а також бажання називати малі речі великими іменами (а принаймні більшими, аніж вони насправді є).
Виглядає, що цей рух «догори» завершився власне на нас. Наші діти можуть відрізнятися від нас у багатьох відношеннях - але за своїм соціальним статусом ми будемо все-таки ближчими до них, аніж до наших батьків. Є, проте, одна риса, що може стати вододілом між нами і молодшим поколінням. Воно формувалося не в часи великих сподівань, як ми, а у 1990-ті роки - про котрі, словами класика, можна сказати: були гірші часи, але не б
Все частіше постає питання відсоткового співвідношення жінок та чоловіків на керівних посадах. Зокрема у Парламенті. У більшості європейських країн прийняті спеціальні закони, що у відсотковому виразі встановлюють співвідношення чоловіків та жінок у законодавчій владі. Робиться це задля демократизації ґендерної політики у соціально-політичних сферах життя. Однак, якщо підійти до цього питання з елементарною логікою, то виявляється, що за своєю суттю цей закон ще більше розмежовує та дискримінує. Проте зовсім у протилежний бік. Так Парламентом N було прийнято закон за яким жінок у владі має бути представлено не менше N1%. Парламент країни N2 пішов далі і прийняв закон за яким за жінками закріплювалося НЕ МЕНШЕ 50% місць. Вмикаємо логіку і бачимо, що жінок у Парламенті може бути і 60, і 70, і 80...%, чоловіків же не більше 50%. Баста. То чи забезпечують ґендерну рівність ці закони? 
